Флятун Яна,

викладачка Вишняківського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області

Війна. Моя історія

Ранок. Перебуваючи на лікарняному через коронавірус, крізь сон чую звук повідомлення у viber. Ліниво відкриваю очі, читаю в учительській спільноті про терміновий перехід на дистанційну форму навчання і проведення уроків з дому. В умовах карантину це ніби й не дивно, але щось насторожило в той момент, відчувався якийсь підтекст... Не випускаючи телефону з рук, вирішила переглянути стрічку у Фейсбуці. А там допис за дописом "вибух", "ракета", "військова техніка", "солдати", "вторгнення"... Не можу зрозуміти, що відбувається... Може, це якийсь страшний сон?! Мозок не в силі усвідомити жахливе слово – війна...

Як? Як таке може бути? Щороку, дев’ятого травня, з квітами в руках ми йшли до пам’ятника солдату, щоб вшанувати пам’ять загиблих односельців у Великій Вітчизняній війні. Нам розповідали про подвиги прадідів, які віддали свої життя заради мирного майбутнього. Це історія. Про це варто знати і пам’ятати. Та я б ніколи не могла й подумати, що наше покоління стане свідками жахіть, які несе за собою війна...

Складно добирати слова, якими можна описати, що я тоді відчула... Розгубленість, страх, відчай, біль... Рідні та близькі люди "обривали телефон", кожен в паніці запитував "як ви там?" Адже дехто чув вибух – "прилетіло" на Миргородський аеродром... Хтось бачив військову техніку, що проїздила селом, хтось – сліди від неї... Сусідка щоразу телефонувала, коли чула якийсь шум чи гуркіт.

Далі – безкінечні перегляди новин, перша навчальна сирена... Ніколи не забуду, як хвора вийшла на подвір’я аби її почути... Незвичний моторошний звук, клубок у горлі, пришвидшене серцебиття...

Увечері в одній із соціальних мереж надійшов лист від тітки з Німеччини, яка перелякано розпитувала про те, що в нас відбувається, і моя різка відповідь: "Ви що не дивитеся новин? У нас війна!"

Вона не раз запрошувала до себе, мовляв, що її двері для нас відчинені в будь-який час доби, але відповідь була одна: "Ми нікуди їхати не збираємося, ми – вдома". Згодом виявилося, що інші мої родичі з Німеччини підтримують путінський режим.

Перед очима все "поплило", всередині щось стислося, рука сама почала видаляти з друзів усю ту "рідню". Отак і закінчилося наше спілкування.

Потім зателефонувала рідна сестра моєї мами, яка проживає в росії. Почалися розмови про наших нацистів, які самі себе обстрілюють, і так далі... Це просто не вкладалося в голові! Емоційним видався діалог! Переконувати не було сенсу, очевидно, що кожен залишиться при своїй думці. Вирішила, що краще говорити про погоду, щоб не сваритися і не псувати родинні стосунки.

В расєю нас також запрошували. Та це, напевно, остання країна, куди б я поїхала...

Як би там не було, ми з батьками твердо вирішили – ми вдома. Переїзду ніхто не планував.

Нестерпно боляче отримувати кожну звістку про загибель земляка, односельця, знайомого, сусіда, товариша, брата, сина, батька... Поповнювати шкільний стенд "Навічно у небесному строю" новими фотографіями... Читати дописи про зниклих безвісти військових і бачити відео гулянок... Чути про зруйновані будинки, загиблих людей, дітей...

Ніхто й не думав, що важкі часи можуть стати реаліями нашого життя. Але, я впевнена, що кожен усвідомив, що немає більшого щастя, ніж обіймати рідних, жити у своєму домі та на своїй Батьківщині. Залишається молитися, дякувати Богу, продовжувати жити, любити, цінувати кожну мить, радіти кожній дрібничці, допомагати ЗСУ, вірити в Перемогу і світле майбутнє нашої неньки України!