Тарасюк Світлана Володимирівна, вчитель, Славутський ліцей Хмельницької обласної ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна!.. Жахлива війна… Несправедлива війна… Як я хочу, аби це страшне слово навіки зникло з нашої Землі… Нестерпне слово – війна! Так, у кожного з нас своя неповторна історія війни, власні відчуття й хвилювання, які не покидають і донині. Важко повертатися в той холодний лютий: думки плетуть такі химери.

Розум каже, що треба триматися, жити заради дітей України – нашого коріння, нашого древнього роду, нашого світлого майбутнього.

З шкільної парти я дуже швидко сіла за вчительський стіл. Стати педагогом для мене було щось неймовірне і водночас недосяжне. Плануючи вступати на юридичних факультет, я якось випадково потрапила до факультету філології. І мрія, більше батьківська, так і залишилася мрією. А я зі свого першого дорослого вересня стала педагогинею, бо ж серце рвалося до дітей, яких люблю безмежно. Пам’ятаю ці хвилюючі моменти: перші уроки, перші успіхи та невдачі, перші випускники.

Часто уявляла, як свого сина чи донечку буду вести до першого класу, навчати їх, відкривати незбагненні секрети такої цікавої і безмежної країни Знань.

Та життя, мабуть, краще знає, для чого ми прийшли в цей неймовірний світ. Будувати власний добробут чи бути корисною для інших?! Моя душа страждала від душевних мук, від пережитих ран, від болю, а я знову, уже 20 раз іду власною стежиною педагогічного життя.  Час, особливо у школі, нестримно змінював пори роки на календарі. Я поріднилася зі своєю долею: бути матір’ю, наставницею, другом, учителем для всіх дітей України. …Якщо своїх не маю!

Та віра моя була нездоланна і непохитна. 10 вересня 2021 року я відчула насолоду і нестримний смак материнства. Що може бути кращим: життя заграло всіма фарбами світу. Я – щаслива!

Власне «я» перелилося в моє сонечко, мою малесеньку (1 кг 900 грам) принцесу. Анютка дала мені крила, оживила мою стражденну душу, відродила ціле життя.  …Та щастя тривало недовго. Та ніч – з 23 на 24 лютого – була тривожною. Анютка вередувала, мабуть, знову суміш давалася взнаки. Вечір такий похмурий, таємничий, словом лютим був. Але на завтра великі плани. Завтра відкриє мені ще одну сторінку життя мого янголика: ми підемо в парк на прогулянку, купимо смачну кашу, нову іграшку. Аня щаслива – мама вдвічі більше.

Уранці мене розбудили ні плач малечі, ні її розмірене й глибоке сопіння – страшенне відлуння сирени: перше за все моє життя. Ніби небо розкололося надвоє, сонце відмовлялося виходити на український небосхил, птахи напівкриком піднімалися в небо і падали вниз.

Боже, війна! Перше повідомлення вибило мене з колії. Новини в соцмережах, далі на радіо та телебаченні тупо заглушили ніжну мелодію улюбленої колискової моєї донечки.

«Моє ангелятко, що ж буде далі?» – роїлися в моїй змученій свідомості уривки речень. Невже моє щастя таке крихке й непостійне? Усі надії, сподівання, усі плани на життя зникли вщерть? Єдина думка: моя п’ятимісячна донечка Анна тільки починає пізнавати кольоровий дивограй рідного краю: золотава осінь, сріблясті сніжинки... А де ж її весна, її стоголоса й чарівна пора?

…Плач Анютки повернув мене до реалій. Жодних істерик, волю в кулак, силу духу назовні.

Я відразу згадала свій шлях до війни – не менш важкий. Ні, я маю бути сильною заради доні, заради своїх учнів, заради батьків і рідної України. Так, будь-який шлях війни ніколи не буде вкритим пелюстками троянд, буде непросто. Але варто оцінити всі свої багатства людські і пам’ятати, що я, моя допомога, моя підтримка такі важливі сьогодні. Ще й довгождане сонечко в ліжечку тягне до мене свої пухкі й пахучі долоньки.

Третій рік повномасштабної війни. Я живу заради донечки, заради матусі, заради славних синів і дочок України.

Моя трирічна Анютка найбільше полюбляє синій і жовтий кольори, цілує мапу рідної держави, не зовсім чітко, але так голосисто виконує «Ще не вмерла України…» та «Ой у лузі червона калина». І це мій шлях, це мій меседж сьогодні. Це моя Віра, Надія й Любов.