«Кілька місяців я жила й терпіла, а потім зрозуміла, що все – не можу»

У Закарпатті я живу з кінця липня 2014 року – з тієї миті, коли в поспіху з мінімальною кількістю речей покинула охоплений війною Донецьк, де жила та працювала багато років.

Першими в Мукачеве з Авдіївки переїхали батьки. Мама й тато поїхали до санаторію відпочивати набагато раніше, ще не підозрюючи про все те, що буде відбуватися.

Були вони спочатку під Вінницею, час їх перебування пройшов, але почалися військові дії в Донецьку, і так вони потихеньку перебралися – спочатку до Трускавця, Моршина, Сваляви. Потім вони були в Мукачевому на екскурсії. Їм дуже сподобалося місто, і батьки вирішили, що залишаться тут, щоб перечекати. Але це все затягнулося.

Кілька місяців я жила й терпіла, а потім зрозуміла, що все – не можу. Я купила квиток до батьків, але перед цим привезла їм дитини. Я дуже боялася, щоб із вокзалом нічого не сталося. Тому що до цього його то мінували, то закривали, то скасовували поїзди. Але в той день усе пройшло дуже добре, а наступного дня вже були якісь сутички, і люди не поїхали.

Я працювала в Донецьку візажистом, і тут, в Ужгороді, знайшла таку роботу.

З одного боку, важко, коли тебе зривають із твого насидженого місця, а з іншого боку — це як перевірка характеру.

Але навіть якщо в Донецьк мені не судилося б повернутися, я не припиню всім серцем підтримувати улюблений «Шахтар». У мене дуже багато пов’язано з «Шахтарем»: багато гравців і їх дружини були моїми клієнтами. Тобто, у мене досить дружні стосунки з багатьма з них, і з тими, які вже навіть і не грають. Команда для мене, як маленький Донецьк, частинка чогось рідного.