Ми з чоловіком майже півжиття співаємо, граємо, вигадуємо конкурси, розробляємо сценарії для весіль, днів народжень, корпоративів. За цей час у нас з’явився постійне коло клієнтів у 17 містах Донецької області, запис на проведення урочистостей на багато місяців наперед.ред.

Останні весілля, які ми провели в Донецьку, пам’ятаємо досі, адже співати й веселитися доводилося під обстрілами.

Пам’ятаю найекстремальнішу пару: наречений забрав наречену, виїхали із Савелівки, а туди в’їжджають танки, і починається бій. В Ольховатці весільний кортеж зупинили: взяли за диверсію. Не повірили, що дійсно люди одружуються під обстрілами, тому забрали всі фото- і відеоносії. У РАЦСі йде реєстрація шлюбу, а зверху «гради» стріляють. Усе це моторошно згадувати.

Рідний Вуглегірськ ми залишили в липні 2014 року. Сховатися від війни ми з чоловіком, семирічною донькою й однорічним сином вирішили на морі. Адже тоді багато хто так робив. У сумку склали необхідні речі для пляжного відпочинку: шльопанці, купальники, рушники, мильні приладдя.

Два тижні на морі, місяць у рідні у Волновасі – хаотичні рухи, напівдепресивний стан і повне нерозуміння, що робити далі. Начебто є будинок, але там небезпечно, бомблять.

Наприкінці вересня все, здавалося, налагодилося, ми повернулися додому. Думали, життя продовжиться. Але побули там тиждень – раптом пряме влучання до сусідів, будинок згорів, і ми зрозуміли, що це — остання крапля.

До Харкова ми поїхали тимчасово, перезимувати. Міркували ще й так: якщо не зразу повернемося у Вуглегірськ, то будемо їздити працювати. Про те, що на Донбасі доведеться залишити все своє минуле життя – квартиру, будинок зі свіжим ремонтом і низку клієнтів, – тоді і думки такої не було.

У пошуках орендованого житла для сім’ї першим у Харків поїхав чоловік Анатолій. Нелегко йому довелося, адже господарі квартир не поспішали приймати в себе переселенців із зони АТО, а вже тим паче з маленькими дітьми. Тільки-но знайшлася квартира, зібралися миттєво – повантажили в машину дітей і музичну апаратуру.

Була середина жовтня 2014 року. Ми приїхали в абсолютно голу квартиру з радянським ремонтом. Не було навіть ковдр. У той рік опалення в Харкові увімкнули пізніше, було дуже холодно. Суцільна депресія – і туди немає повернення, і тут ти чужий.

Пам’ятаю перше харківське розчарування: в лютому 2015 року наш Вуглегірськ бомбили, та мародери обікрали багато будинків. Наш теж обікрали. Винесли все, що було, навіть дитячі іграшки. У цю мить нам потрібно було розраховуватися за квартиру в Харкові, ми зустрілися з господинею, віддали гроші й по-людськи поділилися з нею неприємною новиною. Вона зрозуміла, що нам повертатися нікуди, наступного дня зателефонувала й сказала: «Я підвищую вам орендну плату», і назвала суму на тисячу гривень більше. При цьому у нас був підписаний договір на півроку, а пройшло чотири місяці.

У перший рік після переїзду в нас у родині було багато горя, про яке не хочеться говорити. Дуже складно було тримати себе в руках і зберігати настрій, а доводилося. Але ми знайшли в собі сили й відновилися. І повертатися вже не будемо. Занадто боляче згадувати все те, що пов’язано з батьківщиною.