Ми з Донецької області, зі Слов’янська. У нас було нормальне життя до війни. Ми працювали з чоловіком на одному заводі, стабільно отримували зарплату і жили нормально. У 2014 році, коли все почалося, виїхали в Херсон. Як закінчилися в нас бойові дії, ми повернулись. А цього разу вирішили нікуди не виїжджати, тому що скрізь війна. Залишаємося на місці та сподіваємося на краще. Зараз удвох не працюємо, тому що підприємство закрилося.

24 лютого ми прокинулися від вибухів, як і у 2014 році. Перелякалися. Тоді нам із заводу подзвонили і сказали, що робота призупиняється. Неподалік від нас вибухнула бомба, зруйнувала нам дах. Але ми вже вирішили жити на своєму місці. Що буде, те й буде. Виїжджати ми нікуди не збираємося, тому що сенсу я не бачу. Емоційно ми дуже виснажені, бо не знаємо, чого далі очікувати. 

Ми живемо в приватному двоповерховому будинку, в нас є погріб, ми там усе облаштували. В будинку все перенесли на перший поверх, сидимо на підлозі. Страшно дуже.

Наразі, як трішки відігнали росіян від Лиману, усе наче налагодилось. Нам газ дали, вода є і світло. Зараз менше вибухів. У принципі, ми звикли. Сподіваємось на те, що все буде добре і в нас буде мир.

У нас із гуманітаркою складно. Дають її по категоріях: наприклад, одиноким матерям. А ми ж не працюємо вже стільки часу… У мене дитина до 18 років, і я переважно отримую гуманітарку на неї. Дуже тяжко, тому що ми не отримуємо достатньої допомоги.

Хочеться миру, щоб усе було так, як до 2014 року. Ми вже не знаємо, чого очікувати, чи взагалі це все закінчиться. Лиман взагалі рознесли. 

Люди повертаються в місто, але робочі місця не дуже відновлюються. Наш завод ще стоїть. Казали, весною, якщо все буде нормально, відкриється. Чекаємо. У нас із селища мало хто виїжджав, основна маса людей тут була. Зараз дуже багато вже повернулися. Всі втомилися і всі хочуть дома бути. Люди сподіваються на краще життя.