Після окупації Токмака окупанти розграбували магазини, а товари з України не пропускали, і місцевим мешканцям було нічого їсти. Тримались на запасах, ділились один з одним

24 лютого ми були вдома. Я вчитель, планувала йти на роботу в школу. Але о шостій ранку подзвонила подруга і сказала, що нас бомблять. Я спочатку не розуміла, що робити. Зібрала швидко валізку. Не знала, що класти, тому клала те, що траплялося під руки. Потім нам подзвонила директорка школи і сказала, що не треба виходити на роботу і щоб берегли себе. 

Цей день минув в очікувані. Я не знала, що буде. Зовсім не розуміла, що робити. Бачила, як масово люди виїжджали з Токмака в перший день, а ми ще сиділи з батьками. У нашій багатоповерхівці тільки у трьох квартирах жильці залишилися, а всі інші виїхали. Нам подзвонили і сказали, що будуть бомбити, тому краще виїхати. Вночі ми виїхали в центр Токмака до батьків. Я першу ніч не спала: не знала, що робити. А вже 26 лютого зайшла русня в наше місто ввечері, і це було дуже страшно. 

Техніка без фар заїжджала в місто тихенько, і її було дуже багато. Один чоловік вийшов на дорогу і не давав росіянам проїжджати. 

Вони зупинились, подивились на того чоловіка, розстріляли й переїхали танком. Картина була страшна. Потім два дні люди замивали калюжу крові на центральній вулиці.

І воду вимкнули. У нас були бої в місті. Мабуть, щось перебили – і не стало води. За десять днів ми перший раз голову помили завдяки дощу. Пішов дощ, і ми дітей покупали і голову вимили. Коли чоловік зливав мені воду на волосся, я плакала і казала: «Я ніколи не думала, що буду радіти, коли митиму голову». Світло вимикали, а газ на той час був. Зв’язку не було, і ми не знали, що коїться навколо. Ми не могли зв’язатися з рідними, з іншими містами… 

У перші дні рашисти прийшли і вигребли все з магазинів. Був такий час, коли в магазинах нічого не лишилося, бо з України нічого не завозили, а наші склади були порожні. Це було страшно: ми ходили в пошуках їжі. Цукерки – це взагалі був рідкісний продукт. Ми дітям знайшли останню шоколадку і ділили по шматочку. Останнє м'ясо взяли. Світла не було, холодильники в магазинах не працювали, і вони розпродавали. В нас у Токмаку працював хлібозавод. Були великі черги в магазинах, особливо за хлібом. Місяць ми були вдома, і вже там було нестерпно і морально, і фізично. 

Спочатку ми ходили на мітинги і намагались донести російським солдатам, що вони небажані. Ходили по місту, кричали гасла і носили плакати. 

Коли ми зрозуміли, що нічого не відбувається… стало зовсім страшно. Ми чекали наших, але їх не було. 

Пам’ятаю, коли дуже багато людей їхало з Маріуполя. Наш Токмак відгукнувся. Люди стояли на блокпостах, їх не пропускали, бо вони не встигали до комендантської години потрапити в Запоріжжя. І маріупольці ночували в нас у Токмаку. Я бачила дуже багато людей, які відгукнулись і прихистили маріупольців. Ми теж у свою квартиру пускали людей ночувати. Це дуже страшно бачити, що сім’ї в чому були, у тому й виїжджали. І ці побиті машини… Цього не передати. Маріупольці в нас ночували, а наступного дня формували колону та їхали в Запоріжжя. Токмак був перевалочним пунктом. 

У нас була сім’я з трьома дітками. Ці діти були підстрижені наголо. Вони були три тижні в підвалі, і не було чим голову мити, а в підвалі ж можуть різні блохи у волоссі завестись, і жінка сказала, що тому й побрила дітей. 

Ті діти були такі брудні! Коли ми показували їм квартиру, то ввімкнули світло. Їх діти боялися ввімкненого світла - вони від нього відвикли після підвалів. Я принесла їм млинці, і вони дуже зраділи. 

Сім’я їхала з бабусею, 92 роки. Вони терпіли, коли тещі хату розбомбили, потім свекрусі. Думали, що в хаті у дітей житимуть, але її теж розбомбили, і в них виходу не було, тоді вже тікали в чому були. Було холодно, і ми ще їх вдягали у свої речі.

Я бачила, якими люди виходили після підвалів, де русня їх катує. Дуже було страшно за себе, за сім’ю, і ми вирішили виїхати. Було нестерпно дивитися на окупантів. Їх було дуже багато в місті. Було лячно від того, скільки їхньої техніки їхало.

Наші сусіди виїхали, а потім повернулись, бо була велика черга на Василівці, а в них діти малі. Вони сказали, що сьогодні не виїхали, тож завтра будуть пробувати ще. Так вони їздили три дні. Потім залишилися ночувати у Василівці, а наступного дня проїхали, але під обстріли потрапили. 

Ми спочатку не могли з ними поїхати, бо нашого друга зачинили в підвалі, катували. Ми думали дочекатися, поки його випустять, але його жінка сказала: «Виїжджайте і сім’ї рятуйте, а  я його буду чекати». 

Ми взяли їхніх дітей і поїхали. Виїжджали чотирма машинами. Слава Богу, у нас було все добре. Коли їхали, то бачили техніку підбиту, згорілу. Машини згорілі бачили, заміновану дорогу. На Василівку ми приїхали о восьмій ранку і чекали, поки пункт пропуску відчинять. Ми стояли ближче до перших машин, тому швидше виїхали. О другій дня були вже в Запоріжжі біля «Епіцентру». Син не захотів залишати свого котика, сказав: «Якщо він залишиться, то і я залишусь». У нас був ще собака - він зостався вдома з батьками. 

Батьки залишилися в Токмаку, бо не захотіли хати покидати. Ми зі своєю сім’єю виїхали до Запоріжжя. Моя сестра поїхала до Ізраїлю зі своєю родиною. Племінники мої – одна в Німеччині, другий в Ізраїлі. Війна розкидала всіх по Україні та за кордоном. Хтось із переляку виїжджав у Крим - на ту сторону, і через Росію до Польщі їхав.

Зараз я працюю в токмацькій школі онлайн. Діти роз’їхалися, а деякі залишилися на окупованій території. Багато діток за кордоном, і в Україні теж. Є діти, які там залишилися з батьками. 

Бабуся учениці мені написала: «Вибачте, Тетяно Анатоліївно, ми не зможемо вийти на зв'язок, бо зараз у Токмаку лютує русня, перевіряють телефони, і я боюсь за свого онука». Це було перед «референдумом». 

Я сказала, щоб усе вимикали, що головне – їхня безпека, і нічого страшного, якщо дитина якусь тему не пройде. Іноді діти самі пишуть: «Ми виїжджаємо, і мене не буде кілька днів на зв’язку». Це дуже страшно, коли дітки самі кажуть, що вони бояться… Я молюсь, щоб війна закінчилася якомога швидше, але думаю - не раніше, ніж весною. 

Я не знаю, яке в нас майбутнє. Була робота, квартира, друзі, а зараз уже немає такого. У нас багато знайомих, які стали колаборантами. Багато тих, хто «перевзувся» і прославляє окупантів. Я не уявляю, що буде далі. Звичайно, будемо відбудовувати все і цінувати мир. Раніше ми не розуміли, коли бабуся казала: «Аню, головне – мирне небо». Зараз я кажу бабусі, що тепер її розумію. 

Дуже тяжко на окупованій території. І деякі люди в Запоріжжі не розуміють нас. Хіба ми з власної волі виїхали? Я хочу вдома бути, хочу на свою роботу. А люди, буває, «кусаються», і мені це дуже неприємно.