Коли почалась повномасштабна війна, моя дочка була вагітна на восьмому місяці. О п’ятій ранку почулися вибухи. Ми живемо в приватному секторі, дочка відчинила вікно, подивилась і сказала, що війна. Подзвонили бабусі. Ми жили в одному кінці міста, а вона - в іншому. У бабусі було дуже гучно і страшно. Недалеко від мене живе жіночка, яка підтримувала «русскій мір» - вона мені казала, що в разі чого мене першою здасть, і мого чоловіка теж. Ми розуміли, що нічого хорошого вже не буде. 

Дочка приїхала до мене: думала, що тут народить. Я б допомогла їй із дитинкою. До квітня ми були в Костянтинівці, а потім почало все зачинятися, лікарі виїжджали, тому наші чоловіки сказали, що потрібно виїжджати, бо невідомо, що далі буде. І ми виїхали на батьківщину зятя. Принаймні нам було куди їхати, а багатьом людям їхати нікуди.

Кожного дзвінка від чоловіка я чекала, як Бога. Я чула його голос, і ми щоразу уявно прощалися одне з одним. Це дуже важко. Наразі багатьох його друзів, знайомих уже немає. Мій чоловік у 2022 році зазнав дуже багатьох контузій і поранень. У госпіталі в Рівному лежав, і я була поряд із ним. Він глухий, сліпий. Є багато осколків, яких не можна діставати, тому що він може залишитися повним інвалідом. Та він усе одно зараз служить. Зять також служить. Дай Боже, щоб у нього все було добре. Мій чоловік – командир, він виводив хлопців. Зараз вони приїжджають, живуть у мене в будинку, ми спілкуємося. 

Житло важко знайти, дуже дорого винаймати. Зять воює, а я з дочкою разом була. Сваха мене не дуже розуміла. Вона казала, що це ми, жителі Донецької області, принесли в країну цю війну. Я їй намагалася сказати, що я за Україну. 

Мені хотілося вийти на город, щоб себе якось заспокоїти і допомогти їй, а вона кричала, що вона тут господиня, а ми тут - ніхто. І я дійсно себе відчувала ніким. 

Бувало, що люди гарно ставилися і все розуміли. Та багато хто вважав, що це ми винні в тому, що почалась війна, тому що ми з Донецької області. Тяжко влаштуватись на роботу. Десь казали, що вік не дозволяє. У мене ще й інвалідність. І коли бачать, що прописка Донецької області, то відразу відмовляють. Морально дуже важко. Коли ти вдома, ти знаєш, що там усе твоє і ти сам собі господар. Дуже багато дітей гинуть - це тяжко. Шкода дітей, які ще життя не бачили. 

Дуже хочу, щоб усе закінчилося, і ми повернулись до рідних хат. Забути це навряд чи вийде, але хочеться, щоб усе закінчилося. Діти наші війну вже побачили, але я мрію, щоб онуки та правнуки ніколи не побачили війни і не знали, що це таке.