Я не надала значення тому, що вночі було гучно. Ми живемо біля річки, і я думала, що це якийсь пароплав. Там ще потяг ходить неподалік. Зранку, як завжди, поїхала на роботу і здивувалася, що якось мало людей на вулиці. А потім батько мені зателефонував і сказав, що війна почалась.

Батьки залишилися, я з дитиною виїжджала, бо в нас дуже було гучно, Миколаїв дуже страждав. Виїхати було морально важко. Складність була ще в тому, що батьки жили в одній стороні, а ми - в іншій. Це дуже пригнічувало, тому що не було відомо, де прилетить наступного разу. 

Нервовий стрес постійний, він і зараз залишився. У нас там спочатку прилітало, а потім звучала повітряна тривога - і зараз так. 

У нас неподалік був приліт - скло повилітало, дах розбомбило. Слава Богу, всі цілі, живі і здорові. Не знаю, чи пройде цей стан тривоги і невизначеності. Незрозуміло, яке буде майбутнє у наших дітей. Навчання онлайн дає певний негатив, дуже важко дітям нашим і вчителям. Складно, але ми це все подолаємо.

Я недовго була за кордоном. Мене вразило сприйняття людьми нашої ситуації. Всі намагались нам якось допомогти, підтримати. Була велика допомога. Від місцевих. Деякі українці згуртовувалися, допомагали і підказували, де що який запит подати чи щось дізнатися, бо ми виїжджали без волонтерів, самі по собі. На роботу там підвозили безкоштовно. 

Мрію, щоб у наших дітей було майбутнє, яке вони собі хочуть, яке вони будують, щоб наша держава була самостійною і незалежною. Будемо сподіватися на Бога, що скоріше буде перемога і стане все краще.