Олег з першого дня війни надавав людям допомогу в евакуації і постійно спілкувався з волонтерами і представниками різних організацій, які теж надавали допомогу мирним мешканцям

Мені зателефонували з роботи і сказали, що почалась війна. Всіх підняли по тривозі. Почули вибухи по місту, а потім в інтернеті почали про повномасштабне вторгнення писати. 

Спочатку був розпач і нерозуміння, що робити далі. Ми ніколи не бували в такій ситуації, тому потрібно було швидко зорієнтуватись, який чином надавати допомогу населенню, людям. Швиденько почали перебудовуватись, комунікувати з різними людьми і надавати допомогу з евакуацією. 

Ми межуємо з Херсонською областю. Від самого початку вона була окупована. Все було, як у страшному сні, все було швидко. Нам потрібно було надати більше допомоги і підтримати населення, тому що люди були психологічно травмовані і злякані. 

Родина була постійно зі мною. Коли було тяжко, я їх трішки далі від лінії фронту відвозив, але в межах нашої області. Ми були постійно на зв’язку. Дружина відмовилась взагалі кудись виїжджати за кордон. 

Ми виходили з ситуації, яка складається нашій області. З сім’єю перебували то у родичів, то у друзів, і так той час пережили. 

Люди різного статусу нам постійно допомагали і підтримували. Всі підрозділи, добробати, сторонні люди, громадські організації, волонтери – всі підтримували один одного і допомагали. Дуже приємно, що так склалось. Війна познайомила мене з багатьма чудовими людьми. Все можливо тільки спільними зусиллями, спільною працею в команді. 

В нашій громаді були голова громади і заступники - всі були і допомагали. Молодь залишилась, людей підтримували. Гуманітарну допомогу надавали Фонд Ріната Ахметова, різні інші організації, Червоний Хрест. Допомагали прості люди, прості працівники, заступники. Нам, мабуть, сотні тон гуманітарної допомоги привезли, роздали. 

У мене була мрія - зробити гарний центр реабілітації, який би зміг надавати нормальну допомогу нашим хлопцям-військовим: підтримати їх, адаптувати до мирного життя, зміцнити сім’ї. 

Над цим потрібно працювати вже сьогодні, тому що завтра буде пізно. Можливо, на державному рівні це розробляється і є якісь центри реабілітації. Є реабілітаційні центри на базі церкви. Коли хлопці приходять у відпустку, їм дуже важко. Я спілкуюсь з друзями, знайомими, які зараз знаходяться десь на передній лінії… Їм після відпустки дуже важко переналаштуватись, та і взагалі, вони просто втомились. Багато громадських організацій, волонтерів, які постійно підтримують, надають їм допомогу. Поки є змога, працюємо, допомагаємо.