Олександра і її донька – медикині. У воєнний час вони не покидали свою роботу. Олександру перевели з гінекологічного відділення до хірургії, де стало набагато більше пацієнтів

Біля нашого села проходили бойові дії. Окупанти трошки не дійшли до нас. Ми пережили дуже багато, довелось онука вивозити. Коли почались вибухи, по хаті попало не сильно, але перший раз був просто жах. Першу ніч ми ховались у підвалі, а потім друг зятя запропонував виїхати в сусіднє село. Там дуже багато також знесли будинків і дуже мало непошкоджених. 

Спочатку по Миколаєву гатили, потім дійшло до Лиманів. Я працювала в лікарні. Коли почались обстріли в перший день, я була на зміні. Після операції ми на собі спускали пацієнтів у підвал. Наше гінекологічне відділення закрили. 

У молодшої дочки депресія почалась, вона перестала їсти. Ми з нею і онуком виїхали разом із людьми, які машинами виїжджали в цей день до Вінницької області. Побули ми там місяць. Люди нас прийняли дуже добре, несли молоко, яйця. У мене дочка дуже сором’язлива. Нам будинок дали безкоштовно і дрова. Ми зробили все чисто, висапали.

Старша дочка всю війну працювала в онкологічній лікарні старшою медсестрою в гінекології. Вона категорично сказала, що не буде виїжджати і не покине своїх пацієнток. 

Я побула місяць у Вінниці, поки донька відійшла трішки, і вона з внуком поїхала під Київ із зятем, а я поїхала додому на роботу. Нас з гінекології влаштували в хірургічне відділення. Дочка найняла за містом будинок, і ми кожен день їздили на роботу. Потім брат троюрідний приїхав. 

Мені подзвонили сусіди і сказали, що мій будинок у місті сильно розбило: попало у двір і в хату, вікна й двері вилетіли. 

Діти залишились на квартирі жити, їздили кожен день на роботу, а я ризикнула - восени повернулась додому і ночувала у брата троюрідного. 

Наталія Федорівна, наша староста, всю війну була тут, в Лиманах. Нам почали давати гуманітарку. Як вигнали окупантів з Херсону, люди почали з’їжджатись, але мої діти ще не повертались. Я їздила на роботу через три доби, чергувала в хірургії. Приймали військових. Бахкало так, що лікарня ходором ходила. Кожен раз нам була якась допомога, і пайки давали часто - ми з голоду не вмирали. 

Зараз ремонтуємо свої будинки. На один дах ми підписали договір, і нам допомогли дуже. Ще у нас два дахи не зроблені. Діти всі в місті не живуть, а їздять сюди на роботу. Сват тут старенький. 

Коли я перший раз приїхала додому, ще не знала, що таке касети. До кумів ходила ночувати. Кума казала: «Біжи по городу, якщо будуть стріляти». Я була на городі, коли касета вистрелила, і я не зрозуміла, що воно таке. Впала під смородину. Осколки падали, і я не зрозуміла. Дзвонила то тому, то тому, а всі у підвалах були. Коли зв'язок з’явився, я зрозуміла, що люди були в підвалах. 

За онука дуже переживала, коли ми бігли, і осколок великий попав по будинку. Я подзвонила невістці, а вона каже, що вони біжать до родичів - там великий підвал. Я схопила документи, дитину завернула, і ми бігли по вулиці, а по нас «Гради» лупили. 

У мене ще собака маленька. Ми прибігли, а в підвалі люди з усієї вулиці - чоловік 26 стояли. 

Мені здається, що війна ніколи не закінчиться. Я сподіваюсь, що Київ буде щось робити і домовлятись. Ми давали гроші для ЗСУ, щоб вони щось купували, щоб скоріше війна закінчилась. Сподіваємось тільки на перемогу. 

Мрію про перемогу, щоб ми залишились при роботі, здоров’я було у всіх. Щоб село і вся Україна відбудувались. Щоб діти в школах навчались, бо це не навчання, в садочки ходили. Хочеться перемоги і відбудовувати все. Робота щоб була.