Гончар Анастасія

11 клас, Дівичківський ліцей

Вчителька, що надихнула на написання – Демчук Тетяна Іванівна

Війна. Моя історія

Ніколи в житті я не могла подумати, що мені доведеться переживати події війни. Жодного разу у мене не з’являлась думка, що колись ми будемо чути звуки ракет та сирен і, тим паче, вибухи від ракет. Та на превеликий жаль, це все ж сталось.

Дата початку війни – це так дата, яка закарбується у нашій пам’яті на все життя. В цей день ми прокинулись не від знайомого дзеленчання будильнику. Ні. Летіли ракети, а разом із ними страшенно голосно завивали сирени. Повсюди паніка. Люди ховались у підвалах, тремтячи від жаху та вибухів, які лунали ззовні.

За день до вторгнення у школі розповсюдились чутки про можливий напад росії на Україну. Звичайно, ми у це мало вірили, а якщо точніше сказати – не хотіли вірити. Сиділи у класі, намагалися жартами розрядити обстановку, та напруження було відчутне. Всі хвилювались і сподівались, що все це виявиться брехнею. На наступний ранок зрозуміли – правда.

Ранок нашої сім’ї у той день був тривожним. За вікном виїжджали воєнні машини, а в них озброєні солдати – деякі ще зовсім юні. У квартирі були лише бабуся, я та молодший брат. Мама, тато та дідусь – у Києві. Їхати нам було особливо нікуди та і ні на чому, тож ми чекали. Через деякий час подзвонив батько, сказав, що виїхав і ми маємо збирати речі. Цього ж дня ми були вже в іншій області – в селі у моєї прабабусі. Проживали ми там доволі довго – чи не до вересня місяця того ж року. Ввечері завжди вимикали світло, і тим більш, не вмикали його вночі, часом чули звук літаків, що пролітали повз, ну і, звичайно, іноді ховались у погреб. Зранку завжди дивилися новини по телевізору і те, що ми там бачили, було жахом: наші військові у ворожому полоні, десятки, а згодом і сотні загиблих, росіяни вже били не тільки по критичній інфраструктурі – від ракет гинули люди у житлових будинках. Через поганий мобільний зв’язок не завжди була можливість поговорити з мамою, бабусею та дідусем, які залишились у столиці. Та все ж іноді мені вдавалось, і те, що я чула, точно не було кращим за події у екрані телевізора:

вже встановлена комендантська година і по районах ходить тероборона, часто чутно вибухи, часом зовсім близько, в магазинах критична нестача товарів – як продовольчих, так і непродовольчих – доводиться триматися на тому, що залишилось вдома.

Було страшно, чесно. Страшно не за себе – у селі ми були в безпеці, наскільки можна бути в безпеці під час війни, коли під обстрілами знаходиться чи не вся Україна. Страшно було за рідних, що залишились у столиці – одним із міст, в яке стріляли найчастіше – у яких навіть не вистачало базових продуктів.

Через декілька місяців пройде рівно два роки з початку повномасштабного нападу військ росії на Україну. Рік з дня, який став для усіх переломним. Звичайне життя перетворилось на те, до чого ми не були готові і не змогли б бути готовими ніколи. Чесно кажучи, зараз мені навіть важко пригадати, яким було наше життя до вторгнення агресора. Тривоги тепер стали чимось звичним.

Війна, на жаль, не жаліє нікого. Вона забирає всіх швидко і болісно. Війна – це нещадна сила, що досягає своєї мети вбивствами та насиллям. Але необхідно знайти в собі сили вистояти до кінця. Ми повинні продовжувати битву за наше майбутнє, наші мрії та надії.

Ми — це ті, кому доведеться наново відбудовувати все те, що нам безсоромно знищили. Та водночас, ми ті – хто створить нову, сильнішу, міцнішу державу, хай які б виклики та перешкоди нас не чекали. Захисники та Захисниці на фронті, Волонтери, весь народ наближає нас до Перемоги. Так, зараз важко і ми всі вже дуже втомлені, та витримавши те, що ми витримали, ми можемо боротися далі.