Гандзьошина Тетяна, 10 клас, Маначинський ліцей Волочиської міської ради Хмельницького району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Винник Раїса Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дуже боляче бачити, як плачуть діти…Боляче бачити, як люди в одну мить втрачають дім, все, що у ньому було… Але найстрашніше бачити, коли гинуть люди… Ні в чому не винні «молоді і не дуже»…

Всі ці біди приносить війна. Проклята війна, яка точиться у нас вже третій рік.

Дуже важко сприймати всі ці жахіття. Важко дивитися на те, як дорослі люди, діти не знають і не бачать виходу із тієї ситуації, яка складається.

Я живу у місцевості, де не часто звучать сигнали тривоги… Але… Але це не означає, що для мене ці 1000 днів війни пройшли безслідно. Немов куля пройшла в моє серце, коли я дізналася, що тато отримав повістку і поїхав на навчання, а згодом на передову.

Я чекала дзвінка від нього. І дуже переживала, коли він не дзвонив.

І ось він не дзвонив один день, другий, третій. Всі ми зрозуміли, що щось сталося. Всі зрозуміли: і я, і брат, і мама… Але вголос не говорили нічого. Як я плакала вночі, коли тато не дзвонить!!! Молила Бога, щоб він зберіг йому життя. І певно він почув мої молитви, бо одного разу вранці, це було 26 березня, задзвенів телефон.

Це був тато. Як завжди він сказав, що у нього все добре. Може, це справді було добре, бо вже у той час життя його було у безпеці. Він знаходився у госпіталі.

Але… Це був інший жах. Мій любий татусь в один день втратив око, слух і здатність ходити!!! Серце моє стискалося від поганого передчуття. Адже про всі ці поранення знала тільки мама.  А мені і брату не наважувалась сказати. Тільки після того, як було проведено кілька операцій, мама розповіла, що трапилося

Під час одного виходу на бойове завдання його група штурмовиків потрапила під обстріл «шахедів». Цілу добу знаходився тато у якійсь ямі, аж поки його знайшли побратими. На ношах доправили  до госпіталю.

Йшли дні, поволі татові  ставало краще. І ось одного дня мама сказала, що тата перевели до Трускавця на реабілітацію. У Трускавецькому курортному  містечку він проходив лікування далі. І коли тато дозволив нам приїхати – моєму щастю не було меж. Нарешті я зустрінуся з татом! Адже пройшло майже шість місяців, як я не бачила його.

Сказати , як я раділа – це не сказати нічого!!! Я плакала, обіймала такого рідного татуся! Не могла натішитися, що бачу його, чую голос, можу доторкнутися до нього. Як він змінився! Який став мужній, серйозний.

Йшов час… Війна, на жаль, не закінчилася. Я це розуміла. Тато знову на війні. Я знаю, що не одній мені так зараз важко. Серед моїх однолітків, менших моїх друзів і знайомих є діти, батьки яких зараз також на війні. А у мого однокласника  батько загинув. Я співчуваю йому!  

Ми дуже часто у школі зустрічаємося із воїнами, які приходять у відпустку. Слухаємо їхні розповіді про нелегкі будні війни.

А ще ми часто проводимо ярмарки, а зібрані гроші використовуємо для допомоги нашим захисникам. Збираємо посилки, пишемо листи і відправляємо нашим воїнам. Своєму татові я завжди  кажу, як я його люблю, як чекаю, коли закінчиться війна і ми знову зустрінемося.

Я дуже на це надіюся. А зараз живу кожного дня із мрією про татків дзвінок…

Тато ніколи не розповідає про свої бойові будні, але я знаю про події, які відбуваються на фронті із повідомлень по телевізору. Тому немає дня, щоб я не думала про ту біду, яку принесла на нашу землю путінська армія…

І якби мене запитали, яке моє найбільше бажання, я, не задумуючись, відповіла б:  «Щоб найшвидше закінчилася війна! Нехай додому до своїх рідних повернуться всі батьки, матері, брати, сестри, сини, наречені!»

Багато біди і нещастя випало на долю багатостраждальної неньки – України, але я вірю, я переконана, що вона вистоїть, переможе клятого ворога і заквітує мирним щасливим життям. Тому що інакше не може бути у країні де, як писав поет, «є такі батьки, де є такі сини…»                   

Слава Україні! Героям слава!