Я нікуди не поїду з Дружківки. Я тут народилась і тут помру. У перші дні війни була шокована вибухами. Потім почались перебої з водою і газом. У магазинах стало мало продукції. 

Я постійно хворію. Моєї пенсії не вистачає на ліки, ще й обстріли. У місті багато руйнувань. Найчастіше снаряди прилітають вночі, мені страшно лягати спати. Я ніколи не думала, що буду жити у часи війни. Гинуть діти, гинуть молоді солдати. Все це дуже тяжко. 

Бомби прилітали біля дитячого садка. Я живу неподалік. Дах мого будинку пошкодило, я не можу його відремонтувати, бо немає грошей. 

Я хочу померти не від обстрілів, а своєю смертю. Головне, аби діти й онуки були живі та здорові. Нехай війна закінчиться.