Дворніченко Анна, 8 клас, комунальний заклад загальної середньої освіти ліцей імені Лесі Українки

Вчитель, що надихнув на написання — Бабенко Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - щось безмежно болісне для мене. Моє життя поділилося на до і після. Життя до війни – це була розкіш, про яку згадую із жалем. Розкіш, яку ми не цінували.

Я була звичайною маленькою дівчинкою, яка кожного ранку прокидалася, щоб піти до улюбленої школи. Сідала перед дзеркалом і чекала, поки тато заплете мені кіски, а мама приготує смачний сніданок. Після школи я хутко бігла додому лише для того, щоб обійняти любих маму та тата.

Перший день війни... Жахливий спогад! Тієї ночі я, нічого не підозрюючи, готувалась до контрольної роботи з природознавства. Лягала спати з тривогою, ніби відчувала, що станеться щось погане. Четверта ранку. Мама розбудила мене в паніці: «Доню, прокидайся, почалася справжня війна!» Я вдягнула найтепліші речі, взяла пакет з їжею, яку знайшла в холодильнику, і ми вийшли на вулицю.

Над головою пролітали ракети, звуки градів - це просто страшно, цих почуттів не описати словами.

Мама пригорнула мене до себе і закрила вуха. Я благала Бога, щоб швидше все скінчилося. 

Коли страшенні звуки притихли, я заснула в обіймах мами.

Тим часом мама дзвонила татові, який був на службі. Він сказав мамі, щоб ми не панікували і шукали бомбосховище. На той час ми були у селі і навіть не могли подумати, де може бути хороше бомбосховище. Наш варіант - тільки бабусин льох.

Наступного ранку, я прокинулася від вибухів, хоча це вже було не дивно. До міста заїхали москалі… Цих терористів не можна й людьми назвати. Нелюди приїздили до нашої хати і проводили допити. З часом, на жаль, ми просто почали до цього звикати.

Більше ніж пів року, я жила у цьому пеклі. Моїй мамі часто і багато погрожували, Вона дуже переживала за наше життя і вирішила, що навряд чи ми дочекаємось звільнення.

Настав день, коли треба було виїжджати. Знову неймовірно стресова ситуація. Мені здавалося, що ми їхали пів життя. На кожному блокпосту нас виводили з автобуса та перевіряли всі речі. Люди просто пили велику кількість заспокійливих. Було страшно…

Ось, нарешті, ми вже на останньому російському блокпосту. Попереду сіра зона.

Перед моїми очима і досі стоять розбомблені домівки і дороги, якими ходить худоба. Жах!

Перший український блокпост. Люди просто плакали від радості, обіймали військових. На той момент нам здавалось, що гірше вже точно не буде. Невже ми в безпеці?

Нас поселили у хостелі в прекрасному місті Запоріжжі. Коли настав вечір, почався обстріл. Я всього лиш хотіла хоча б одну ніч відчути себе на краплинку безпечніше. На превелике щастя вибухи скінчились.

Після ночівлі ми вирушили в Одесу. Там було не дуже безпечно, але ми знайшли, де можна переночувати. З Одеси ми поїхали на Київ. У Києві ми жили декілька місяців, і знову неодноразово попадали під обстріли. Я просто втомилася чути звуки постійних прильотів і вибухів.

Згодом нам довелось виїхати у Польщу. Добре, що там були наші родичі, які змогли дати нам притулок та підтримати.

Прожили ми там більше року, коли прийшла звістка, що татові дали відпустку на десять днів. Не бачились ми два роки! Знаєте, ці два роки розлуки я б ще пережила, але те що сталося далі, мене дуже сильно розбило.

Ми знову приїхали в Одесу. Зустрілися з татом. Це були найкращі десять днів у моєму житті! Вони назавжди залишаться у моєму серці. Коли прийшов час татові від’їжджати на фронт, я дуже міцно обійняла його, а мама сказала: «Не обіймай так сильно, ви ще обов'язково побачитесь».

Ні... 

Тато поїхав на нуль. І перестав виходити на зв'язок. Мамі бувало дуже погано. Надія в мене була до останнього.

Але… Прийшла звістка, що тато вважається зниклим безвісти. Мені здалося, що мені перекрили повітря, і на цьому моє життя зупинилося.

Я плакала декілька днів без перестану. В Одесі були сильні обстріли, які ще більше напружували становище. Я розуміла, що мамі набагато складніше, ніж нам з братом, тому намагалася хоч чимось підтримувати маму.

Ось вже рік, як ми переїхали до чудового містечка Жовті Води. Тут достатньо затишно. Але досі боляче згадувати, через що я пройшла і через що проходжу досі. 

Я безмежно сумую за своїм домом. Але найбільше я сумую за татом, якого, на жаль, немає поруч.

Я досі сподіваюся, що все буде добре. Я бачу свою родину вдома за великим столом, за яким лунатимуть теплі розмови. Я - ніби маленька дитина, все ще сподіваюсь на краще.

Ось такий непростий, але сподіваюсь, хоч трохи цікавий мій шлях. Дякую усім людям, які поруч. Підтримка для мене багато значить.