Збукар Ольга, 11 клас, КЗ «Безлюдівський юридичний ліцей імені І. Я. Підкопая Безлюдівської селищної ради» Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Єльнікова Ольга Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Всі ми розуміємо, що війна завжди впливала і буде впливати на психіку та світогляд людей. Війна — це не тільки бій з ворогом, це також боротьба у своїй голові, своїх думках.

Ранок 24 лютого 2022 року. Я не почула будильник і спала майже до сьомої. У мене досить міцний сон, тому через всілякі дрібниці я не прокидаюся, проте балачки — виняток. Цього ранку я крізь сон почула голос батька, який сказав лише одну фразу: «Почалася війна». Цього було достатньо, щоб зняти з мене будь-які залишки сну. Я сіла в ліжку, протерла очі й, чесно кажучи, нічого не зрозуміла.

Взявши до рук телефон, побачила купу повідомлень. Подруга питала мене, чи взагалі жива я, і її питання було зрозумілим, оскільки більшість прокинулися вже о 5 годині від вибухів.

У месенджерах обговорювали, що відбувається. У спробах зрозуміти ситуацію почала шукати новини, хоча раніше майже й не читала їх. Тоді остаточно стало зрозуміло — почалася війна.

Я й раніше чула про війну, наприклад, коли, граючись із молодшою сестрою, чуєш фразу тітки: «Хоч би та війна нас не торкнулась». Чи коли чуєш розповідь очевидиці, як вона разом з онуками втікала з Донецької області, а батьків дітей безжально вбили. Проте не розумієш повністю, наскільки це жахливо.

Повертаючись до мого шляху 1000 днів війни, то після усвідомлення, що це не дурний жарт — стало тривожно. Перший день був дивним, було страшно, і тиша навкруги нервувала. Хоч минулу ніч я спала міцно, цієї ночі я надовго заснути не змогла. Так я, відчуваючи втому від недостатнього нічного сну, і розпочала наступний день.

Цей день, як і наступні впродовж місяця чи навіть двох, був тривожним. Постійні сповіщення про тривоги та загрозу, через які ми були змушені ховатися у старому підвалі, який навіть не гарантував повну безпеку.

Тьмяне світло, яке мерехтить від кожного поштовху землі. Налякана сестра, мама та тітка, які теж боялися, хоч і намагалися не показувати цього перед дітьми. Мережі не було, підвал здригався навіть від проїжджої вантажівки. Рано чи пізно, але ззовні ставало тихо. Тоді ми розуміли, що можна повертатися в будинок.

Близько пів року я перебувала у стані апатії. Життя вже не мало сенсу. Хоч навчання відновилося у дистанційному форматі, було взагалі не до нього. Я просто існувала — безцільно.

Днями переслідувала одна думка: «Якщо судилося померти сьогодні — хай так і буде». Спочатку було страшно лише від думки про смерть, але з часом ти починаєш звикати, і вже все здається таким байдужим.

Вийти зі стану апатії мені допомогли зустрічі з подругами. Завдяки цьому я відчула себе живою людиною. Ми зустрічалися нечасто, але тих зустрічей було вдосталь, щоб знову відчути, що є ті, заради кого хочеш і будеш жити.

Проте з початком навчального року я знову повернулася до стану тривожності. Думки, що майбутнього у мене немає, переслідували мене ще протягом кількох місяців — допоки моя подруга не поїхала до іншої країни. Це стало потрясінням — залишитися на своїй батьківщині, але вже без неї.

Діватися нікуди, потроху я була змушена звикати. Це не було складним — хоч вона й поїхала до іншої держави, ми все одно спілкувалися. Я почала приділяти багато уваги навчанню. Воно допомогло мені прийти до ладу, хоча також змусило нервуватись.

Зараз я навчаюся у випускному класі. Я знову ставлю собі цілі й маю мету, до якої, сподіваюся, прийти. Це не щось грандіозне, але важливе для мене.

Не можу сказати, що я звикла до війни — я просто живу в ній… Та є надія, що це має скінчитись. Бо так не може продовжуватись. Не повинно! Я хочу ЖИТИ! Я маю на це право! Мрію лише про те, щоб скінчилась ця війна. Хтось же повинен мати здоровий глузд у цьому світі. Моя країна потерпає, страждає — але бореться! Я вірю в неї. Все буде Україна!