Шкуріна Дар’я, 11 клас, Шевченківський заклад загальної середньої освіти №1 Кілійської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слободянюк Світлана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, учениця 11 класу, живу на півдні Одещини, в Бессарабії. Чули про цей край? Напевно ж, чули. Це край хліборобів, людей із великими серцями, людей-господарів своєї землі, які не стали осторонь, а захищають рідну землю від нападників цілими родинами.

Хоч у нас лунають лише тривоги, але це не означає, що війна далеко.

Ні! Особисто мені часто буває страшно, але згадую, що іншим ще важче: немає домівки, немає роботи, немає засобів існування, а найстрашніше, коли вже хтось із сім'ї десь витає янголом. І все це через одну людину, яка вирішила "перебудувати" світ.

Початок війни для мене був, як і для всіх, страшним, незрозумілим. Сльози, розпач, зневіра, а потім з'явилась віра. Правда, все це було!

А зараз багато чого змінилось у мені. Я подорослішала, стала випускницею, зрозуміла, що є корисною для свого народу, своєї землі, що я-маленька частинка своєї Батьківщини. І неправда, що від мене нічого не залежить, адже кожен із нас прикладає зусилля, щоб збудувати міцний фундамент нашої держави, щоб долучитись до її будівництва та відбудови.

Кожен день війни для мене випробування на міцність, на віру.

Моя сім'я з самого початку війни залишилась на рідній землі. Мама, тато є прикладом для мене. Вони не опускають руки, їх віра з нами, а значить і зі мною.

Що для мене 1000 днів війни? Це волонтерство в школі, це різноманітні акції на допомогу ЗСУ, це написання творчих робіт про воїнів-односельців, це переконання тих, хто зневірився (і такі є, бо ми-люди).

Влітку, коли приходилось їздити до райцентру, на узбіччі дороги стояли великі вантажні машини із зерном, їх було так багато, що часом здавалося, що немає кінця й краю цій черзі.

Я дивилась на це і розуміла, що ці події колись стануть історією - продаємо хліб, щоб вистояти у війні!

А як тяжко його довелося виростити, а потім ще й відправити. Бувало і таке, що навіть гинули люди під час перевезення цього зерна. Якою ціною вдається нам відстояти! Великою! Бачу також, що велика кількість українців не мають роботи, бачу, як на базарах більше продавців, ніж покупців, бо немає за що купувати.

Бачу майже щодня, як діти годинами сидять у бомбосховищах, бачу очі вчителів, у яких біль і розпач за дитячі душі, за їхні знання.

Бачу ручки маленького сина українського воїна, які тягнуться до тата. Як він хоче йому щось розказати, бо татко ще не чув, як почала розмовляти його дитина, і як тримається малесенькими рученятками за батьківські штани і не хоче відпускати його знову на війну! Я бачу, як плаче молода дружина, бо не відчула й вона сильного чоловічого плеча поруч, бо весь господарський тягар несе на своїх жіночих плечах!

Я бачу, як втирається вже мокрою хустинкою мати, дивлячись на свого синочка, який на декілька годин забіг відвідати батьків, бо вже треба на службу! Я бачу, як сумно мовчить батько, але очима ніби говорить: " Бережи себе, синку!"

Багато сьогоднішніх подій вражають моє серце. Часом хочеться заплакати, закричати на весь світ: " Люди, зупиніть війну! Ми хочемо жити в мирі!" Але не зупиняється ця страшна круговерть, немає їй кінця й краю. І так вже 1000 днів скорботи й віри, страху й надії, переживань й чекання того найкращого дня у моєму житті, дня закінчення війни!

Я люблю землю, на якій народилася, відчуваю усім серцем своє українське коріння. Знаю, що студенткою буду у вільній незалежній Україні, бо моя Батьківщина понад усе.

Віриться, що дочекаємось найбажаніших слів: "Увага! Дорогі українці, Перемога!". І на думку відразу приходять слова Ліни Костенко: "Дорогі мої, діамантові!". А від себе додам: "Дочекались таки Перемоги!"