Кучерявенко Аліна, 9 клас, Червонобаштанський ліцей І-ІІІ ст. Вільнозапорізької ОТГ Баштанського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Олена Борисівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Моєму татові присвячую…

Я живу в невеликому селі на Миколаївщині, яке славиться щедрими людьми, добрими традиціями і мальовничою природою. Село наше хоч і молоде, але має вже свою історію, життєвий досвід.

Моя родина переїхала сюди не так давно, але вже знайшла хороших друзів.

Моє життя було звичайним, як і в більшості українських дітей. Щодень я прокидалася, снідала з родиною, збиралася на навчання. Ми з мамою складали плани на день, а тато поспішав на роботу. Ввечері, коли він повертався, ми разом чаювали  та обговорювали прожитий день. Вдома панували затишок і гармонія, на які тоді ніхто не звертав особливої уваги, бо все сприймалося як належне .

Коли почалася війна, усе змінилося. Одного ранку я прокинулася від маминого доторку і почула слова, які ніколи не забуду: «Почалася війна». 

Це було 24 лютого 2024 року . «Війна» -  слово, яке є в підручниках історії, стало частиною нашого життя. Всім нам було страшно. Відкриваючи новини, ми читали, як російські військові руйнують все навколо своїми ракетами, бачили фото зруйнованих будівель та поранених людей, чули про звірства. В магазинах почали зникати продукти, було важко щось придбати.

В очах батьків я бачила тривогу. Ще б пак: впритул до нашого села підійшли непрохані гості.

Ми чули вибухи, ревіння літаків та свист ракет, звуки дронів. А ще страшніше мені стало, коли мого тата покликали до лав Збройних Сил України. Пам’ятаю, як він зібрав речі і поїхав. У будинку стало дуже тихо й порожньо , не вистачало його обіймів. Ми з мамою залишилися удвох . Згадую дні й ночі, коли чекали звісточки від рідної людини. Я почала більше цінувати моменти, коли ми можемо з татом поговорити по телефону чи отримати від нього повідомлення.

Не знайти слів, щоб описати наш з мамою стан у перші місяці без тата. Кожного дня я згадувала наші затишні та щасливі сімейні вечори.

Тато воює на Донецькому напрямку. Кілька разів йому давали відпустку. Це були найкращі миті мого життя. Ми об’їздили всіх рідних, дивилися просто вечорами телевізор, приймали гостей. Я помітила, як змінився зовні мій тато: схуд, став надто серйозним, неговірким. Не хотів нічого розповідати про війну. Але очі його були такими ж , як і до війни : повними любові, ласки, тепла.

Минув рік, тато дозволив нам з мамою приїхати до себе.

І ось ми в дорозі. Добиралися дві доби. Ближче до фронту бачили багато військових машин. Сказати, що я була шокована – це нічого не сказати.

Мені було страшно, але зігрівала думка про те, що ось-ось побачу найкращого в світі батька.

Зустріч буда дуже теплою, всі були дуже схвильовані. Тато винайняв для нас будиночок. Ми прожили там цілий тиждень! Тиждень, який я запам’ятаю на все життя!

Село, в якому ми перебували, було далеко від фронту, але вибухи, тривоги лунали вдень і вночі. До цього не можна звикнути. Мені згадалися розповіді вчителів про мінну безпеку, про поведінку під час обстрілів, які нам проводили в ліцеї. Було страшно, але тато з усмішкою казав : " Для мене це вже звично". Своїм спокоєм він заспокоював і нас.

Ми познайомилися з татовими побратимами: дядьком Іваном, братами Петром та Миколою, молодими воїнами Назаром та Данилом. Кожен з них мав позивний.

Це дуже сильні й приємні люди - герої, титани. Вони заспокоювали нас з мамою, коли чулися вибухи, розповідали, що саме стріляє, жартували, що у нас з мамою вже є один бойовий вихід у зону воєнних дій. За цей тиждень я бачила незвичні та кумедні машини-роботи, величезні машини-тягачі, різну незрозумілу мені техніку. Іноді здавалося, що я є учасницею фантастичного фільму. Було дивно, незвично і цікаво, їхати звідти не хотілося. Я зрозуміла, хто такі справжні герої. Це наші захисники і захисниці, які через страх і втому ціною власного життя тримають оборону, продовжують захищати нас.

Поїздка дала мені змогу зрозуміти і відчути, як важко їм там, яка велика відповідальність за державу лежить на них.

Ми знову з мамою в дорозі. Тепер уже назад. Скільки думок роїлося в голові! Здавалося, я по-іншому сприймаю життя. Коли приїхали додому, поділилася з однокласниками тим ,що бачила та відчувала. І тут кожен, у кого служать рідні, почав розповідати про свого героя. Ми і до моєї поїздки допомагали час від часу воїнам, підтримували їх , а після почутого і побаченого наш клас вирішив робити це систематично. Хіба нам важко намалювати малюнки чи зробити аплікації, виготовити з любов’ю ляльки-мотанки чи купити якісь дуже потрібні речі, записати відеопривітання?! Минуло кілька місяців з часу моєї поїздки.

Ми провели ярмарку , а зібрані кошти віддали на дрони.

Підготували статті про загиблих героїв-односельців на шкільну сторінку у Фейсбук, зібрали продуктові набори, висадили пам’ятну соснову алею. І завжди чули теплі слова подяки від воїнів і волонтерів за роботу, підтримку, громадянську позицію. А ще мені особисто захотілося краще вчитися, підтягнути рівень своїх знань до максимуму.

Це ж так приємно розповідати татові про новий танець, вивчений на конкурс, презентацію, зроблену власноруч, прочитаний твір чи отримані високі бали.

Якщо у тата є час, ми говоримо довго, згадуємо мирні часи і плануємо. Мріємо, як будемо жити після війни, що будемо садити (тато дуже любе природу), де я буду навчатися. І гріє мою душу думка, що все так і буде скоро: закінчиться війна, повернуться додому захисники, а біля нашого будинку зацвіте молодий сад, посаджений татом перед війною, і дасть урожай. Це будуть плоди щасливого мирного життя. Молюся за це і вірю !