Воробій Катерина, 9 клас, Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голиш Тамара Федорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого — дата, яка змінила все. Шум, гамір, крики, вибухи — усе це було. Було, але не в нашому селі. У моєму рідному Мирному про війну нагадувало лише постійно увімкнене радіо та люди, які організовувалися для створення блокпостів, для влаштування укріплень на дорозі, щоб ворог не пройшов далі.

Мої односельці готові були пожертвувати всім, але не дозволити ворогам-супостатам плюндрувати рідну землю.

Безперервно йшли люди до автобусної зупинки, щогодини мчали машини туди й назад. Хтось виїжджав, хтось переїжджав… Переселених осіб було не так багато, але вони були. З початком війни багато чого змінилося… Село оповила смутком чорна хмара втрат. Поверталися додому наші герої, які стали небесними янголами. Поверталися, щоб залишитися в рідній землі назавжди.

У них були сім’ї, діти, дружини, батьки… Їх чекало довге життя в люблячій родині, але ця війна забрала в них усе.

Ці події вплинули на мою громадянську позицію. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я навчалася в сьомому класі. Вчителі мого ліцею активно долучилися до волонтерської діяльності. Ми, учні, зокрема і я, приєдналися до цієї ініціативи. Я брала участь у плетінні маскувальних сіток, зборах коштів, поширювала правдиву інформацію в соцмережах.

Прикладом для мене стала Людмила Іванівна — звичайна вчителька історії, але найактивніша волонтерка, яку я коли-небудь зустрічала. Вона організувала все: закупівлю матеріалів для сіток, плетіння, доставку, відправку… Вона взяла на себе цей тягар. Для мене Людмила Іванівна стала справжнім героєм, зразком для наслідування.

Під впливом цієї хвилі патріотизму я вступила до лав дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Джура», яка виховує молодь у дусі любові до Батьківщини, дисципліни, взаємодопомоги та готує до захисту України. Ми вчимося надавати домедичну допомогу, вивчаємо історію, козацькі традиції, займаємося стройовою підготовкою, навчаємося виживати в природних умовах і розвиваємо командний дух.

На цьому мій волонтерський шлях не зупинився: я відвідувала благодійні ярмарки, концерти, збирала посилки, писала листи воїнам…

Я мріяла про той день, коли зможу зробити свій найголовніший внесок у зміцнення сильної, незалежної України, в наближення перемоги.

І ось одного разу мої старання були помічені: наші захисники передали мені в подарунок маленьке кудлате цуценя. Я назвала його Джавеліна. Воно підросло за цей час і досі живе з нами, нагадуючи про незламність і віру в перемогу.

Війна триває майже все моє свідоме життя. Вона забрала мільйони життів, розбила тисячі сердець, змінила долі. Але попри біль і втрати ми залишаємося сильними. Ми маємо пам’ятати кожного, хто віддав своє життя за свободу, і продовжувати боротьбу заради майбутнього і в пам’ять про тих, хто загинув у битві за вільну та незалежну Україну.

Адже незалежність — це не просто слово. Це наш вибір. Це наша відповідальність. Це наша боротьба. І я пишаюсь бути частиною цієї боротьби.