Риженко Тарас, 9 клас, ЗЗСО с-ща Зелений Гай Волноваського району Донецької області, вихованка гуртка «Фотонатуралісти» Донецького обласного еколого-натуралістичного центру

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гнибіда Олена Анатоліївна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мені шістнадцять. У цьому віці хтось думає про перше кохання, хтось — про подорожі, хтось — про випускний. Я теж про це думав… колись. До того, як війна постукала в наш дім не словами з новин, а реальною загрозою. До того, як ми збирали валізи не у відпустку, а тікали з рідного села, бо земля дрижала від вибухів. До того, як я побачив у батькових очах безсилля, а в маминих — біль, який не передати словами.

Я — з прифронтової громади. І хоч я вже не там, моє серце досі лишається вдома. У нашому селі, де кожен куточок пам’ятає мої дитячі кроки, де я виріс і навчився бути відповідальним. Бо там не вижити без підтримки, без взаємопомочі, без людяності.

Усе моє дитинство проходило поруч із бабусею — вона сімейний лікар. І навіть тоді, коли більшість людей уже евакуювалися, вона залишалася з тими, хто не зміг виїхати. Її маленька амбулаторія стала не просто місцем допомоги, а осередком тепла, людяності й сили духу. Я бачив, як вона, змучена, але незламна, поверталася додому з очима, в яких горіла надія — навіть у той час, коли її так легко було втратити.

Мені шістнадцять. Я — лідер. Я не боюся брати відповідальність, бо я виріс там, де життя змушує дорослішати раніше, ніж хотілося б. Я вірю, що справжня мужність — не в силі кулаків, а в здатності не зламатися, коли навколо все падає.

Я мрію стати стоматологом. Дивно звучить, правда? Особливо на фоні всього, що ми пережили. Але для мене медицина — це не просто професія. Це — продовження того шляху, який почала моя бабуся. Це моя можливість повертати людям не просто здоров’я, а відчуття гідності, впевненості, нормального життя. Бо усмішка — це більше, ніж м’язи та зуби. Це — відображення душі. І я хочу, щоб навіть ті, хто пройшов через пекло, могли знову усміхатися.

Зараз ми з батьками далеко від дому.

І кожного вечора ми слухаємо новини в надії: «А раптом сьогодні було тихо?» Але замість тиші — вибухи. Замість спокою — тривога. І з кожним днем серце болить усе більше. Бо мій дім не там, де тимчасовий дах над головою. Мій дім — там, де пахне бузком під вікнами. Там, де собака гавкає на велосипедистів. Там, де мене всі знають на ім’я.

Моя заповітна мрія — щоб повернувся дім. Не просто будинок. А все, що в ньому жило. Щоб ми повернулися до своїх садів, до своїх вулиць, до своєї школи. Щоб знову зібралися сусіди на суботник. Щоб у бабусиній амбулаторії більше не звучали слова «поранення» чи «контузія», а тільки — «профілактика», «вакцинація» і «здоров’я».

Моя мрія — побудувати стоматологічну клініку в нашій громаді. Можливо, вона буде невеликою, але вона буде нашою. Там працюватиму я — не тільки як лікар, а як той, хто пройшов цей шлях і не забув, звідки він. Хочу, щоб мої пацієнти приходили не зі страхом, а з довірою. Щоб вони знали: тут їх розуміють. Тут їм хочуть добра. Тут із ними — свій.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Але я знаю, що вона не зможе відібрати мрію. Бо мрія — це те, що тримає нас на плаву, коли здається, що все тоне. Це як світло в темному коридорі: ти ще не знаєш, куди веде шлях, але бачиш, що він є.

Мені шістнадцять. І хоч я ще не маю диплома, не маю клініки, не маю навіть спокійного життя — я маю головне. Мрію. І серце, що б’ється не лише за себе, а й за всіх, хто залишився вдома. Я вірю, що ми обов’язково повернемося. Що збудуємо знову. Що засіємо, посадимо, відновимо. І обов’язково — усміхнемося.