Проценко Валерія, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 93 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванова Раїса Прокопівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого - мій день народження, який мав бути світлим і щасливим. Але він залишився шрамом в моєму серці, ставши початком найжорстокіших тортур рідного народу. Я зрозуміла, що радість моя і щастя кожного з нас під загрозою, всі ми заручники долі не відаємо, що на нас чекає завтра і які можливі перешкоди належать подолати людині, щоб не зламатися.

Місто Харків у вогні. Розбита найгарніша вулиця Сумська. Бомби падають на Майдан Незалежності. Чутно вибухи. Так розпочався мій день народження. 

А далі... Сигнали тривоги. Жахливі новини. Паніка. І перед усім – страх. Невже це війна? Слово, яке обпалює серце невимовним болем. Перше березня. Місто Харків, Новобаварський район – бомби падають поблизу рідної школи, вибиті вікна, частина будинків зруйнована... Виють сирени швидкої допомоги - перші жертви, а серед них знайомі, батьки наших учнів і моя вчителька, у якої кров стікає по обличчю. Це був кошмар – страшна реальність, що увійшла в моє життя.

Не з книжок, не з фільмів ми дізнались про тероризм, вбивства і трагедії… Ми стали свідками цього на власних очах.

Ірпінь, Буча, Ізюм, Маріуполь, але цього вбивцям з Кремля було мало. Лікарня Охматдит, дитячі майданчики, санаторії - скрізь летіли ракети, вибираючи нових жертв. Невже материнські сльози нічого не варті для тих, хто сіє смерть? І на моїй школі з’явиться меморіальна дошка з іменами загиблих випускників, які сягнули в безсмертя:

Коробка Ігор Віталійович, 06.10.1994 р.н.

Каніщев Віктор Сергійович, 02.10.1994 р.н.

Єрпелов Дмитро Васильович, 16.07.1986 р.н.

Тутченко Олександр Сергійович, 30.07.2001 р.н.

Гуменюк Денис Юрійович, 02.09.2003 р.н.

Черняк Дмитро Ігорович, 06.05.1983 р.н.

Горе увійшло в наше життя, і не тільки в моє, а в життя кожного українця, і воно об’єднало нас, згартувало і дало сили жити... Іноді здавалося, що я втратила себе... як Батьківщина втрачала свої родючі землі і населені пункти у боротьбі з загарбниками. Невже війна поставила хрест на моїх щасливих мріях та планах?

Війна змінює все та всіх. Що робити? Як жити далі? Відповіді на це питання не було.

Хтось залишав свої міста, боячись окупації, хтось втратив своє житло. Люди їхали на чужину. А я залишилась у своєму рідному місті. Мій незламний, залізобетонний Харкове, мій біль і моя гордість. Як і всі харків’яни я навчилась бути мужньою, як і всі ночами не спала від вибухаючих ракет.

А ще я навчилась вчитися під завивання сирен і вірити в незламність своєї Батьківщини.

Моя Україна полита кров’ю, але не розіп’ята… Нам дуже важко, але ми віримо у святу перемогу над імперією зла, і кожен день наближаємось до нашої мрії, що це все повинно закінчитися.  І це моя історія війни, і це мій шлях.