У нас село невелике, одна вулиця. Там людей майже немає, та й хат уже майже нема. Якщо вони й залишилися, то напівзруйновані. Наприкінці того року вже там не було людей. Війна дісталася до самого порога нашого будинку. 

Це був жах і нерозуміння, що робити. Збирати речі і кудись бігти? По-перше, вік уже не той, а по-друге – це наш дім. 24 лютого вже обстріли почались. Ми дуже сильно стали їх відчувати. Потім вони наближалися. Діти трошки раніше виїхали. Дві мої доньки з сім’ями жили в одному будинку, і вони поїхали раніше, а трохи згодом і ми виїхали. Залишатись страшно, а їхати не хочеться. І тоді ще вдома було набагато спокійніше, а зараз там уже жити неможливо зовсім. 

Доньки виїжджали з чоловіками і дітками. Було страшно за дітей. Тоді було нескладно виїжджати, це зараз уже - ні виїхати, ні заїхати. Тоді теж були руйнування, ми їхали і бачили невеселу картину по дорозі, але це не зрівняти з тим, що зараз там робиться. 

Ми виїжджали, бо нам уже тоді було страшно, а люди ще жили півтора року в тому жахітті, а потім стали виїжджати. 

Руйнують села, міста стирають, і це дуже шокує. Люди залишаються без житла, але ще дужче вражає, коли гинуть люди, особливо знайомі. Ми виїхали 7 березня, а 12 травня в будинок сестри, де вони проживали великою сім’єю, влучило сім «Градів». А їх було в будинку восьмеро людей: вони зі свекрами жили, там були діти, невістка. І вони дивом вибігли з будинку і всі залишилися живі, а будинок згорів ущент. 

Ми виїхали 7 квітня 2022 року самі, нас не евакуювали. Поїхали до Кривого Рогу, а зараз ми проживаємо в Павлограді. Їздимо по світу. Зараз у нашому селі ніхто не проживає і будинки практично знищені. Повертатися нам нікуди.

Ми вже третю весну чекаємо, що війна закінчиться, і чомусь уже не так сильно в це віримо. Хочеться, щоб вона закінчилася скоріше, але щось ні кінця ні краю їй немає. Ми дуже вірили, що вона буде недовго, а вже третій рік пішов, і вона не те що не закінчується, а все ближче насувається, і наші території все більше страждають. Мирноград, Покровськ починають обстрілювати щодня. Як можна сказати, коли це закінчиться? Мабуть, нескоро. 

Мріємо додому повернутися. Але ми розуміємо, що там дуже страшно, небезпечно. І невідомо, що там залишиться. Найбільше бажання – щоб усі були живі та здорові.