Ночка Богдан, 9 клас, Дунаєвецький ліцей №3 Дунаєвецької міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гав'юк Ольга Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До 24 лютого ніхто не очікував повномасштабного вторгнення. Перший день війни я ніколи не забуду. Це був момент, коли світ навколо мене змінився назавжди. До цього дня життя йшло звичним шляхом: школа, друзі, домашні справи, прості радості дитинства. Але 24 лютого 2022 року раптово все стало іншим. Рано вранці я прокинувся від звуків сирени тривоги, які розрізали тишу. Я не відразу зрозумів, що відбувається, але тривожні новини почали надходити одна за одною - війна.

Мені було дуже страшно. Я бачив це почуття в очах мами й тата. Ми всі намагалися залишатися спокійними, але страх невідомості відчувався в кожному русі.

Моя мама почала говорити про те, що нам, можливо, доведеться виїхати за кордон, щоб врятуватися від війни. Вона шукала інформацію, дізнавалася про евакуаційні шляхи, але ситуація змінювалася дуже швидко. Мама була готова виїхати, але врешті-решт ми вирішили залишитися. Часом здавалося, що все вже стабілізувалося, і небезпека відступила. Ми були вдома, в місті Дунаївці, і тут, на щастя, рідко щось прилітало. Дунаївці - невелике місто, і здавалося, що війна нас оминає стороною. Проте страх нікуди не зникав. Ми чули новини про те, що в сусідніх містах і селах були обстріли, і це лише підсилювало напруження.

Люди навколо стали іншими: хтось більше мовчав, хтось постійно стежив за новинами, а хтось — допомагав армії чи волонтерам. Кожен знаходив своє місце в нових реаліях.

Мій дядько, якого я дуже люблю і поважаю, пішов на війну майже відразу після початку бойових дій. Він не міг залишатися осторонь, коли країні потрібен був захист. Дядько завжди був сміливим і сильним чоловіком, і я гордився тим, що він став на захист нашої країни. Проте, як і багато інших солдатів, він не зміг уникнути небезпеки. Одного дня ми дізналися, що він отримав контузію. Це був важкий момент для всієї родини. Ми постійно хвилювалися за його здоров'я і життя. Зараз дядько перебуває на відпустці через проблеми з серцем, які виникли після травми. Його лікують, але наслідки війни залишають свій відбиток на ньому і на нас усіх. Одного разу, коли я повертався зі школи, пролунав сигнал тривоги. Це було не вперше, але цього разу щось було інакше. Я почув над собою гул літаків і різкий звук, який мене налякав. Піднявши голову, я побачив, як збитий літак падає з неба. Він був дуже близько.

У той момент я зрозумів, наскільки близька ця війна до нас, і наскільки все може змінитися за лічені секунди. Страх знову охопив мене, але я намагався триматися, як це робили всі навколо.

Попри всі ці страшні події, життя продовжувалося. Навіть під час війни траплялися моменти радості. Одним із таких стало народження моєї сестри. Вона народилася вже під час війни, і її поява принесла у нашу сім'ю надію та радість. Моя мама говорила, що життя перемагає, навіть коли навколо темрява. Це було дуже символічно для нас усіх. Вона стала для мене символом того, що, попри всі труднощі, життя продовжується. Ці 1000 днів війни змінили мене. Я став дорослішим, почав більше замислюватися про важливі речі, які раніше здавалися далекими.

Я почав цінувати мир, сім'ю і прості радощі життя, як-от можливість спокійно повернутися зі школи чи провести вечір з близькими. Війна навчила мене цінувати кожен день і кожен момент.

Ми всі стали сильнішими, ми навчилися бути стійкими. Я вірю, що наша країна обов'язково переможе, і всі ми будемо будувати нове, мирне життя. 1000 днів війни — це час болю і втрат, але це також час, коли кожен з нас став частиною великої боротьби за свободу.