Росіяни обстрілювали Бахмут такою потужною зброєю, від якої ніщо не спасало. Але багато мирних мешканців залишались під обстрілами через неможливість вивезти чи покинути стареньких або немічних родичів

Виявляється, ми дуже гарно жили. У нас усе було. Ми зараз починаємо все це ще більше цінувати. Моя сім’я з Бахмута. Нам із чоловіком по 60 років. Готувались до пенсії. Маємо двох дочок. Вони теж із Бахмута. Нас розкидала війна. В усіх було житло, була робота. Онуки навчались. А тепер немає нічого. 

Рано-вранці почули страшні звуки. Були сильні прильоти по Бахмуту. У перші дні недалеко від нас розбили школу. Мені зателефонувала кума і сказала, що почалась війна. Ми навіть у страшному сні не могли такого уявити. 

Ми з чоловіком виїхали в серпні. Дітей відправили раніше, бо були дуже страшними звуки війни.

Це просто нестерпні звуки, їх неможливо витримувати. Ми ще сподівались, що наше місто не будуть сильно розбивати, що наші воїни його захистять і відкинуть ту прокляту русню.

А тепер ми скитаємось, винаймаємо житло в чужих людей. Зараз у Дніпрі. Діти сюди поїхали, і ми перебралися до них поближче. Разом легше виживати.  

Нам цю війну було чутно від Попасної. Вона теж уся розбита. У Попасній, Лисичанську, Сєвєродонецьку багато наших родичів. Ми їх першими рятували. Вважали, що Бахмут буде фортецею. Наші двоюрідні з Попасної евакуювались до нас.  Ми берегли майно, думали, що житло залишиться. А тоді вже довелось виїжджати з волонтерами. У березні та квітні евакуювали рідних із Луганської області, а ми ще залишалися. Городи посадили. Сподівались, що будемо жити вдома.  

Люди гинули: сусіди, родичі діти... Кум пішов на ринок скупитись, бо в нього жінка була неходячою. Люди ще й тому довго залишалися, бо в когось родичі були з інвалідністю, у когось - літні люди, а комусь не було куди їхати й тягнути з собою матір, якій 80 років. Шокувало те, що для росіян взагалі немає нічого святого. Снаряди летять, і це такі гучні звуки! А потім дізнаєшся, що той загинув на порозі дому, іншому в кухню прилетіло.

Там уже неможливо було далі залишатися. Навіть у підвалі марно було сидіти. Не виживеш ні в підвалі, ні за жодними двома стінами – настільки потужна була зброя. 

Доводиться себе опановувати, бо треба далі жити. Коли тобі 18, то думаєш, що 60-річні – це вже старі люди. А коли тобі 60, то виявляється, що ти ще повен сил. Хочеться жити, побачити, як ростуть онуки. Тут, у Дніпрі, добре розвинена психологічна допомога. 

Була в центрі, спілкувалась із психологом. Для переселенців проводять бесіди. Ходжу на заняття, намагаюся відволікатись. Але страшних звуків війни не позбавлять ніякі психологи. Не дай Боже, грім чи хтось голосно зачинив двері – і все, нам дуже лячно. 

У нас сусідка тут, де ми знайшли прихисток, Неля. Теж із чоловіком приблизно нашого віку. Вона і їжу принесла з першого дня, і посуд, і все, що треба. Постійно мене заспокоює, щоб не плакала. Каже: «Головне – що залишилися живими». Вона дуже нас підтримувала. 

У нас усе було, але довелося все покинути. Ідеш повз смітник і дивишся: може, там курточка чи ще якась одежина. Бо ми залишились голі й босі. І ось ця Неля нас підтримувала і досі підтримує. Телефонує, цікавиться, як ми. Дуже вразило таке ставлення людини. Хоч вона й не була там, де ми, але все зрозуміла і відчула.