Стеблій Анна,
Козирський ліцей, 10 клас
Вчитель, що надихнув на написання есе: Поух Оксана Анатоліївна

Війна. Моя історія.

Все почалося 24 лютого.

В сусіднє село прилетіла ворожа ракета. Ми всі відчули її страшний приліт. Коли вона влучила в ціль - задрижала земля під ногами. Тоді перелякалися всі, а саме більше мама. Вона не знала що робити, а мій вітчим тримав себе в руках і не показував переживань. Він нам говорив що треба робити і заспокоював нас.

Потім ближче до літа мій батько пішов на війну. А потім і вітчим. Спочатку мій батько і вітчим були на навчаннях, а потім їх відправили на Донбас, але вони були в різних бригадах. Ми дуже сильно за них переживали. Кожен з нас переживав ці нестерпні хвилини, години, дні очікування дзвінка рідної людини. Мама з вітчимом завжди говорили по телефону. Я розмовляла і переписувалася з татом в сигналі, намагалася підтримати його.

Потім, ми в серпні отримали страшну новину, вітчим загинув на фронті. мама дуже сильно плакала, їй було дуже погано. І мені прийшлося сидіти з 2-х річною сестрою, поки не пройде поховання і вся ці страшні події. Потім тато приїхав восени в відпустку на десять днів, я була дуже рада і він мене забрав до себе на тиждень. Я йому подарувала браслет в синьо-жовтих кольорах, який я робила сама. До цього я зробила близько двадцяти браслетів для наших захисників. Вся наша школа допомагала гуманітарними зборами на допомогу ЗСУ. І взагалі наша школа все робить для того, щоб хоч якось підтримати наших захисників і захисниць. Учні роблять тематичні відео: і співаємо, і танцюємо, і вірші розказуємо, і робимо різні вироби, і конкурси, ярмарки.

Отож повернемося до моєї історії. Згодом мій батько знову поїхав на війну і через декілька днів він мені зателефонував, і сказав що він зараз лежить в лікарні з ампутованою ногою. Я йому спочатку не вірила, а хто ж захоче в таке повірити, але, нажаль, він не жартував.

Йому відірвало тільки стопу, але через проблеми із загоюванням йому відрізали нижче коліна. Він був дуже сильно засмучений… Та й зараз важко. Але ми його всі підтримували. Після загоєння почався довгий процес реабілітації. Треба було навчитися ходити з протезом, психологічно прийняти нові реалії життя. Ті хто не знають, що він ходить з протезом - навіть не помічають цього.

На жаль, за останні два роки в нашій країні дуже багато таких покалічених життів, родин. Війна торкнулася кожної української сім’ї. Кожен українець, і дорослий, і маленький мріє про перемогу України. Я не виняток. Я вірю Збройним Силам України, вірю в силу духу наших захисників. І я вірю, що дуже скоро ми почуємо ці бажані слова «Ми перемогли. Війна закінчилася».