Гуменюк Лариса, вчитель, Колубаївська гімназія  Гуменецької сільської ради Камянець – Подільського району Хмельницької області

«Подія, яка змінила все. Сила перемоги»

У складних ситуаціях моя бабця любила примовляти «Біда біду перебуде – одна здохне, друга буде».

Подія, яка змінила моє бачення світу? Це рік, коли я дізналась, що мої дідусі, які воювали за свою Батьківщину під час Другої світової війни, були «окупантами».

«Все на світі можна вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!». Один мій дідусь воював у Фінську, був поранений і після цього його комісували. Осколки були у нього по всьому тілі, вони просто посікли його. Одна фінка підказала, що потрібно робити, щоб осколки виходили з тіла. Він був небагатослівним, мало що розказував про війну. Дуже не любив рибу, казав, що наївся її на фронті у Фінську. З харчуванням було погано, а от риба була завжди. Помер він у 1980 році на 82 році життя. Осколки вийшли не всі. Усе життя пропрацював у дитячому туберкульозному диспансері.

Другий дідусь був розстріляний у концтаборі, бо на ногах у нього були німецькі чоботи, які він зняв з убитого німця.

41-ий рік був важким для нашої держави: на фронті не вистачало одягу, зброї, продуктів.

Пам’ять… Чомусь зараз у людей краще розвивається короткочасна пам’ять. А історія – це наука точна: «Що написано пером, того не вирубаєш топором». У французького письменника Сомерсета Моема є твір про суспільство, яке мало короткочасну пам’ять. Вони не пам’ятали нічого про себе: ні хто вони, чи є в них діти. Я б не хотіла жити в такому суспільстві. Я бережу пам’ять про своїх предків. Усі вони чогось досягли в цьому житті. Ось тоді вони дійсно спасали світ від коричневої чуми. Вони вірили в свою значимість. З радістю й оптимізмом відбудовували повоєнну Україну! Працювали віддано, мали державні нагороди.

Страждали, любили, народжували дітей, вчили нас любити свою неньку Україну. То чому ж я маю від них відцуратись? Чому мені має бути соромно за них?

Не пам’ятаючи минулого, не побудуєш майбутнього! Можна писати гарні патріотичні слова, але не переживати їх серцем. А прийнявши все це серцем – не схибнутись.

Зруйнована ціла епоха. Як бути тим, хто жив у державі, якої тепер нема, не існує старих назв закладів, у яких навчалось ціле покоління. Пристосовуватись і соромитись за те, що ти був тоді щасливим? А може прийняти своїх батьків такими як вони є? У такі моменти я відчуваю себе непотрібною. Тому що батьки померли, діти виросли. Як встояти на ногах у такий час, щоб тебе не викинули як непотріб?

Наша історія – це не верстова дорога, що веде від сивої давнини до сучасності. Трапляються на тому шляху урвища й тернисті круги, чисті колодязі й давно замулені криниці.

 "…Та й спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?" - Т. Шевченко

Ось тепер я й своє родинне дерево роздивляюсь з новими емоціями.