Боженко Марія, 1 курс, ВСП «Маріупольський фаховий коледж ДВНЗ «ПДТУ», вихованка гуртка «Друге життя речей» Донецького обласного еколого-натуралістичного центру

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гнибіда Олена Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги

Допомога — це не лише дія.  Це серце, простягнуте іншому серцю, коли слова безсилі.

У нашій родині завжди було багато любові — до людей, до природи, до рідної землі. Ми — родина з чотирьох поколінь: бабуся з дідусем, мама, моя старша сестра, я та дві маленькі правнучки. Ми всі — одна велика душа, з’єднана спільною пам’яттю, болем і надією.

Наш дім залишився там, у прифронтовій зоні, серед грядок з полуницею, яблунь, кімнатних квітів на підвіконнях і моря троянд у дворі, які бабуся пестила з тією ж ніжністю, з якою піклувалася про нас усіх. Там було життя — повне простих радощів, що стали безцінними саме тоді, коли ми їх втратили.

Ми поїхали не заради нових можливостей, а через небезпеку, яка з кожним днем ставала дедалі ближчою. Залишити дім — це не просто змінити місце проживання. Це — вирвати себе з ґрунту, у якому ти зростав. І все ж, у найтемніший момент ми трималися один одного. Саме допомога — взаємна, тиха, іноді навіть невидима — змінила все. Вона не дозволила зламатися.

Зараз ми живемо в орендованому будинку. Ми разом, і це головне. Та щоночі мені сняться наші овочеві грядки, запах полуниці, троянди, що п’янко цвіли до самих холодів, і тепло від кошенят, яких ми колись рятували.

Я згадую, як бабуся навчала нас відчувати рослини, говорити до них, як до живих істот. І знаєте, вони справді відповідали — рясним цвітом, соковитими плодами, духмяністю, що лікує душу.

Моя старша сестра — справжній приклад сили та людяності. Вона виховує двох маленьких донечок і працює директором Центру надання соціальних послуг. Щодня до неї приходять люди з історіями, які важко витримати навіть раз. А вона слухає щодня. Слухає, допомагає, підтримує. Вона — мов камінь, на якому тримається чужий біль: стійка, мовчазна, але сповнена любові. Її пісні — це наш спільний плач і надія.

Вона вдалася в бабусю — має неймовірний голос, і коли вона співає, в кожного з нас на очах виступають сльози. Її спів — мов обійми, які повертають відчуття дому навіть у чужому місці.

Мама — тиха сила. Вона мов несе на собі наш побут, наші переживання, наші мрії, не вимагаючи нічого взамін. Її дотик — це спокій. Її слова — це мудрість, яка не кричить, але діє. Вона вміє бути поруч так, як потрібно — навіть мовчки.

А бабуся... Її голос — то голос нашої родини. Вона все ще співає. І в її піснях чути землю, з якої ми прийшли. Все життя бабуся працювала з дітьми — вихователем, керівником гуртків. Вона не просто навчала — вона ділилася частинками душі. Кожна дитина, яка була в її групі, пам’ятає її не за правилами чи вимогами, а за теплом. У її руках кімнатні квіти ставали розрадою, полотна — молитвами.

Навіть тепер, коли ми живемо в тимчасовому притулку, вона знаходить, що розмалювати, що посадити, як зробити світ трохи добрішим.

Я ж навчаюся дистанційно в коледжі. Інколи це важко, коли навколо стільки побутових турбот, але я не здаюся. Бо маю мрію. Навіть більше — маю заповіт. Бачити Україну квітучою, чистою та енергонезалежною. Мрію про зелені міста, чисті річки, живі ліси. Мрію про енергію, яку ми отримаємо не ціною втрат, а завдяки повазі до природи.

Я глибоко вірю, що екологічна свідомість і патріотизм — це одне ціле. Ми не можемо любити Батьківщину і при цьому знищувати її природу.

Кожен викинутий недопалок, кожен вирубаний ліс — це рана на тілі нашої землі. Ми — діти цієї землі, виросли з її врожаю, її дощів і сонця. А тому і відповідальність маємо нести як дорослі. Тепер, коли війна змусила нас залишити дім, я ще сильніше відчуваю, що саме наші дії сьогодні формують майбутнє — або з надією, або з болем.

Подія, яка змінила все? Це була не одна мить. Це була низка маленьких моментів, коли ми — розгублені, сумні, втомлені — відчували плече один одного.

Коли сусіди ділилися водою. Коли бабуся ділилася піснею. Коли мама ділилася останнім яблуком. Коли сестра, не маючи вихідного, гралася з дітьми, аби вони не відчували війни. Це все — допомога. Вона тримає нас. Вона й змінює нас.

Я мрію повернутися додому. Посадити дерева там, де впали снаряди. Напоїти кущі смородини водою зі збереженої криниці. Відновити наш розарій, розставити кімнатні квіти на підвіконнях. І разом з бабусею й сестрою заспівати пісню — пісню на відбудованій землі, у мирній, зеленій Україні.

Ми втратили багато, але не втратили головного — здатності допомагати. Саме ця сила допомоги, що зростає в родині, повертає віру у себе, у людей, у майбутнє. Бо поки є кому простягти руку — є надія. А поки є надія — ми живі. І ми обов’язково повернемося додому.