Товтин Олена, вчитель, Тур’ї-Реметівський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У лютому …  Палали зорі …

У нічному небі тихо миготіли зорі… Небо в лютому, без перебільшення, гарне по-особливому. Морозець був зовсім слабенький. Раненько сім літаків залишили сліди пального так високо, що крутився світ в очах і Земля стала полігоном, на якому білі ножі навхрест розрізали синю небесну вись . За мить лунатиме дзвінок, гамір у коридорах школи вщухне, до класу зайде вчитель, гордо, з посмішкою на обличчі та нестримним бажанням навчати дітлахів.

Телефонує учениця: «Доброго ранку! Я запізнюся, може, це ненадовго, довкола поліцейські машини, усіх зупиняють, щось говорять, кажуть, що треба повертати назад».

У серці тривожно кольнуло - надовго… Стільки змісту в одному слові, коли думаєш про війну. Це вона зупинила не одного учня дорогою до школи, а ми стояли цілим класом задумано, бо дзвінок на урок , як зазвичай, так і не пролунав.

Початок війни...

Не можемо в це повірити. Тут і тепер??? Не за океаном, не в іншій країні, не на іншому континенті! Украй страшно: «… мамо, забери мене додому, почалася війна». «Куди тікати? Я боюся дуже!» «Біжу додому, батьки на роботі, це не може бути правда!»

Без хаосу, із очима повними сліз, більшість із нас просто стояла мовчки.

Так не очікувано, так раптово і боляче, із страшним ланцюгом кривавих подій, смертельних злочинів проти українського народу, почався відлік жахливої війни. Не одну сім'ю постріл російського ката убив назавжди… Не одного бійця ранила куля кровожерливого окупанта, не один день нашого з вами життя став чорним попелом. У країні війна…

«Привіт! Я з передової, стою на блокпосту, постійно прилітає, хочу зателефонувати додому. Скинь пару гривень на мій телефон, може, встигну поговорити з мамою».

«Звісно, за пару хвиль, не переживай, мама поблизу, передам привіт. Ти все зможеш. Тримайся і хай береже тебе Бог!» Так ми листувалися з сусідом - військовим через месенджер років зо два. Війна тривала й забирала життя молодих, недосвідчених, юних, дорослих і ні.

За півроку ми повернулися в школу. Стримані, замислені, але сильні духом і з бажанням працювати «у своєму тилу» до перемоги. Говорили про той день, коли за парти нас не пустила війна. Гори пакунків з харчами, одягом, ковдрами, взуттям, речами першої необхідності відвозили до центру допомоги внутрішньо-переміщеним особам, який небайдужі люди організували у центрі нашого села. Зносили все-все, роздавали, передавали в інші регіони, бо було багато. Чи чули ми постріли? Так, щодня вони лунали у наших серцях.

Синьо-жовті прапори майорять на мармурових могилах наших односельчан здалеку. Ціла школа коридором шани у смутку зустрічає загиблих героїв і по сьогодні. Честь вам, хлопці! Честь і слава!

Ми знову у рідному класі, уже інші отримуємо дзвінки. «Будь ласка, відпустіть мене з п'ятого уроку, тато їде додому з війни!». «Мама завтра забирає документи, ми їдемо з батьком у його частину, у Миколаїв. Я буду за вами сумувати!» «Їй конче необхідно приходити до шкільного психолога, смерть батька - це не просто душевна рана». «Олено Петрівно, тато загинув на війні…»  

Тягнулись сумні дні в очікуванні, щоб провести Героя в останню дорогу. Тепер тато посміхатиметься лише з фото на могилі... А могил воїнів усе більше й більше... і на кожній розвівається синьо-жовтий прапор!

Герої не вмирають! Про них напишуть нові вірші, пісні, про них знімуть фільми, їхніми іменами назвуть вулиці... Краще б вони повернулися живими! Щоб разом салютами святкувати перемогу! Нашу перемогу! Цією дорогою він поїде востаннє. Дорога сліз і неповернення, встелена живами квітами, розпачем, зневірою, жахом смерті, нестерпним болем, морем туги, яка не мине вже ніколи… А завтра в школу.

Знову небо зоряне – зоряне, лише у ньому не літають літаки, знайомі обличчя дивляться з пагорбу церковного двору з пам'ятників щодня. Тут війна запам'ятається назавжди. Тихо миготіти можуть тільки зорі, тихо плачуть дочки і сини, тихо плаче серце мами за синами, що не повернулися з війни. Голос смутку до нестями ранить серце. Чи побачимо кінець війни???

«Привіт! Я у госпіталі на Закарпатті, важке поранення ще лікуватимуть довго. Зможеш речі принести? Родичі прийдуть пізніше».

ЗМОЖУ! Добре, що у нас є ви - неймовірні, безцінні, крутезні, мужні, незламні захисники!