Гончаренко Катерина, 10 клас
Ліцей "Перспектива" Доманівської селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Пишна Лариса Сергіївна

«Війна. Моя історія»

Війна…Написала це слово і вжахнулася. Це обірвані мрії про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Це останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини… Війна обірвала мирне життя народу моєї держави. За цим коротким і страшним словом – запеклі бої, зруйновані міста і села, зриті ракетами квітучі сади і лани, сльози матерів і дітей. Війна затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала нестерпним болем від сумних звісток, які приходять щодня. Скільки крові пролито! Скільки сліз виплакано … Кожна війна – це величезний стрес для всіх, хто бере в ній участь, і трагедія для всього світу. Війна відбирає життя у тисяч людей, починаючи від безпосередніх учасників бойових дій і закінчуючи цивільними особами.

Кованими чобітьми, гусеницями танків, ракетами нівечили людські тіла й душі рашистські орди. І здавалося, що не буде кінця цьому жаху, цим мукам. Але на бій піднявся народ-титан моєї України, який відчув величезну відповідальність перед своєю державою, своїм народом, своїм майбутнім.

Військова історія сучасної України розпочалась навесні 2014 року сплеском сепаратизму і стартом антитерористичної операції на сході країни, розпочатої російськими загонами з вторгненням на території українського Донбасу, захопленням Криму, серії проросійських виступів в Україні і проголошення «державного суверенітету» ДНР та ЛНР. А 24 лютого 2022 року росія розпочала масштабне вторгнення до України по всій довжині спільного кордону і з території Білорусі й окупованого Криму.

Звісткою про війну мене розбудила мама: «Прокидайся, доню, війна». Цей жахливий ранок ніколи не забуду. Спершу-розгубленість і питання «Що робити?», трохи пізніше – спокійне оцінювання ситуації. Ми з мамою зібрали документи і валізи, але евакуюватися не поспішали, бо вірили, що наші військові не підпустять ворога так близько до нашого дому. Поруч з нашим селищем був військовий аеродром, то літаки пролітали над домівками дуже низько і часто. Було моторошно… А ще, дзвінки рідних про бомбардування міст України і нашого рідного Миколаєва.

До нашої школи почали прибувати перші військові ЗСУ з інших регіонів держави і вчителі та місцеві жителі організували їм харчування. Не стояла і я осторонь: пекла з мамою смачні булочки і передавала військовим. А ще, з моїми однокласниками і старшими товаришами ми робили «коктейлі Молотова» і передавали до ТРО, закуповували медикаменти, білизну тощо.

Не обминули ракети і моє селище. До 2000 року у нас знаходився аеродром, але довгий час він не використовувався за призначенням і тому, землю віддали під посіви сільськогосподарської продукції. Та на старих картах там зазначено місцезнаходження аеродрому, от руські ракети і були випущені декілька разів, щоб знищити об’єкт. Вибухи були дуже сильними, осколки розлетілися на кілометри, а вибухова хвиля ламала дерева і покрівлі будинків.

Коли російські солдати підійшли до м.Вознесенськ, що від нас за 40 км, ми і тоді вірили нашим захисникам, і не покинули домівку, але звуки вибухів і бою чули, адже лунали вони гучно.

Чи було мені страшно? Авжеж, але я не розгубилася і дуже хотіла допомогти, в свої 15 років, нашим ЗСУ, щоб наблизити Перемогу. Моя родина і зараз постійно допомагає нашим військовим і випічкою на передову, і ліками, і переказами коштів на потреби військовим. Адже,як нам можна змиритися з тією кров’ю, злобою, жорстокістю тих, хто починає війну, хто нищить Людину.

Сьогодні Україна живе у стані війни, ми не знаємо, що нас чекає завтра, але свято віримо у нашу Перемогу. Мене, як і тисячі інших українців, сповнюють два почуття: почуття смутку і вдячності. Вдячності тим, хто воює за цілісність, свободу, незалежність моєї держави. Ці люди гідні називатися Героями. Сміливі, рішучі, які не бояться ворога, а йдуть до мети! Жоден з них не знає чи повернеться він додому, до рідних, який бій стане для нього останнім. Боротьба на межі неможливого. Сила волі, мужність, стійкість, бажання відстояти кожен сантиметр землі – це складові тих характерів, котрі сьогодні зі зброєю в руках боронять Україну.