До війни ми жили, як усі. Працювали у Луганську, добре заробляли. У нас була середньостатистична сім'я: я, мати, батько та молодша сестра. Я постійно жив тут.

Перший день війни пам'ятаю, як зараз. На той час я жив недалеко від прикордонної частини.

Прийшов після роботи додому, дивився якийсь фільм і почалася світлошумова вистава.

Спершу ми не зрозуміли, що сталося. Нам було дивно, такого ніколи не бачили і не чули. Про те, що це була велика перестрілка дізнались наступного дня. Знайомим кулями вибили вікна. Це перші наслідки. Потім усе закрутилося, з'явилися блокпости, загалом у нас весело було…

На даний момент, в принципі, все гаразд. Єдине, немає доступу до Луганська, але якось звикли за сім років війни.

Ми отримували продуктові набори від Червоного Хреста і ще я як поранений (я мав осколкове поранення в результаті бойових дій) отримував «гуманітарку» від Фонду Ріната Ахметова. Через поранення у мене видалена частина легені, було проникаюче грудне поранення. У лихоліття ця допомога підтримувала. Тоді не було ні роботи, нічого, особливо у п'ятнадцятому році. 2014-го ще якось протримались на старих запасах.

Не хочеться забувати, як отримав поранення. Хочеться розповісти людям, що війна – це не жарти. Я їхав на роботу до Луганська, тоді ще ходили маршрутки і наш автобус потрапив під мінометний обстріл. Це був гучний епізод, тоді було понад 11 поранених.

Після цього, в принципі, перекрили рух. Чотири або п'ять осіб вбито. Спочатку навіть не зрозуміли, що сталося, був шоковий стан. Добре, що зі мною їхала знайома. Вона побачила, що в мене з рота кров пішла і каже: "Треба тобі в лікарню". Мене в першу-ліпшу машину закинули і повезли до лікарні.

Дякую лікарям, вони все оперативно зробили і на Новий рік я вже був удома. Все забулося, єдине – здоров'я ніхто не поверне.

Хочеться, щоби не стріляли, стабільності хочеться.