Ганна Олександрівна сама виховує і забезпечує сина, тому дуже боїться за його і своє життя і хоче найскорішого закінчення війни
У 2014 році я переїхала з Донецька у Слов’янськ разом зі своєю роботою. Я працювала головним бухгалтером у бюджетній сфері Донецького міжнародного управління водного господарства. Наше підприємство було наполовину скорочене. Працювали ми тут до 2018 року, коли, на жаль, сталась реорганізація. Маючи три вищих освіти, я не могла знайти роботу в місті Слов'янську. Мені було дуже важко, бо моя дитина навчалася на той час у четвертому класі. Потім мені пощастило - мене запросили на посаду головного бухгалтера в університет. З 2023 року працюю фінансистом у Благодійному Фонді «Янголи спасіння».
Зараз я мешкаю з дитиною в місті Слов'янську. Мені дуже не вистачає моїх батьків, моїй дитині не вистачає бабусь і дідусів. Єдина наша розрада – це наш собака, лабрадор.
Ми зараз мешкаємо в районі, де постійні обстріли. До нас постійно прилітає, але ми до цього звикли, на жаль.
Зараз не вистачає дуже родини. Сину 14 років, а у нього немає шкільного життя, немає спілкування. Тільки онлайн-освіта. Він запнувся в собі, бо немає досвіду соціального спілкування, соціуму не вистачає. Живемо, як роботи. Звичайно, є робота і є за що поїсти, найняти житло, якусь частину можемо зібрати і відкласти. Моральна сторона важка - я про неї не дуже хочу говорити.
Ми евакуювались зі Слов'янська, потрапили у село на Дніпропетровщині. Там я була півроку без роботи. Мене це шокувало, бо війна йде, і не зрозуміло, в яку сторону мені прямувати. Кошти закінчувались, і саме невідомість мене шокувала: я не знала, куди себе діти, куди діти дитину, яка не хоче нікуди їхати.
На фоні цього у мене з’явились панічні атаки і тривожність. Коли я звернулась до лікаря, в мене знайшли проблеми з тромбоцитами і щитоподібною залозою, зараз я лікуюся.
Мені дуже хочеться, щоб війна закінчилася, але я не бачу цього. Така кількість людей, дітей загиблих. Коли бачу відео з Маріуполя, Бахмуту, хочеться, щоб тут цього всього не було, тому що мені хочеться зберегти життя своєї дитини. Не дай Бог, прилетить ракета, і син залишиться сам. Це для мене зараз проблема, адже в нього більше нікого немає. Я дуже сподіваюся, що війна закінчиться в цьому році, і хочу, щоб сюди навіть не прийшла.
