До війни ми жили, працювали, було нормально все, поки не прийшли росіяни. Спочатку вони вторглися в Херсон, потім у Правдине, потім - у Снігурівку. Потім почали обстрілювати. Їх тут не було, але вони дуже великої шкоди наробили нам у селі – хати поваляли, порозбивали. 

Стріляли «Градом», і ракети летіли. На нас що могли, те й кидали - на городі снаряди розривалися, а ми тільки встигали ховатися.

Нам давали гуманітарку: продукти і ліки. Нам дуже сильно допомагали. З водою також проблем не було, бо в нас криниця своя. А от у місті під Миколаєвом, де ми були, то були дуже великі проблеми.

Ми виїхали звідти машиною. Блокпости у нас були, але не було кацапів. Як я приїжджала сюди, вийшла на одну зупинку раніше, то побачила, як вони лупанули «касетками» - тоді все там сиве надворі стояло, там жінку вбило. Їй ногу перебили, і вона стекла кров'ю, бо не було нікого - в той час усі поховалися.

Війна дуже вплинула і на рідних, і на близьких, і на всіх людей. Люди без роботи залишились, на психіку дуже вплинуло.

Наша староста, Наталя Федорівна, дуже нас підтримувала. Коли обстріли були,  електрики приїжджали, ремонтували дроти, які нам постійно перебивали. Пожежники до нас приїжджали, бо тут же горіло. «Касетка» прилетіла – у нас загорівся душ, а нас саме в цей час не було вдома. Тож сусіди, молоді люди, почали тушити. Якби не вони, то згоріло б у нас все. 

Мрію, щоб скоріше війна закінчилася, щоб всі поприїжджали додому, і щоб цього жаху вже не було. Скільки ж його можна терпіти.