У перший же день війни ми поїхали до моїх батьків у Миколаївську область, Снігурівський район, село Вавилове. Згодом з’ясувалося, що село стоїть просто на лінії вогню між нашими військовими та росіянами. Коли окупанти зайшли в село, ми вирішили тікати. Лише з другого разу нам вдалося виїхати на Західну Україну — ми навіть не знали, куди їдемо.

У той момент я різко подорослішала. Раніше могла без батьків лише кілька тижнів, а тоді зрозуміла: найважливіше — врятувати свою дитину, будь-якою ціною. Дев’ять місяців ми жили самі, у чужих людей, і я жодного разу не думала про те, що мені важко чи що я одна.

Уранці 24 лютого ми були вдома, спали. Я збиралася на роботу, донька — до школи. Я прямо сказала їй, що почалася війна. Вона дуже злякалася і плакала.

Найстрашнішим був день, коли за 50 метрів від батьківського дому впав снаряд. Звук був такий, ніби тріснуло небо. Вікна вилетіли, а я була на вулиці. Я бігла до дітей, не думаючи ні про що — лише кричали чи ні. Єдина думка була: якщо кричать — значить живі.

Ми були в окупації два тижні, а село — майже місяць. Постійні обстріли, особливо вночі, ми вже розрізняли звуки «Градів» і танків.

Найважчим було думати, чим годувати дітей. У село нічого не привозили, світла не було, проводи перебиті. Ми доїдали запаси, а замість хліба мололи зерно на ручній кавомолці та пекли коржики — добре, що тоді був газ.

Пів року мені снилося, що дитина просить їсти. Донька й досі здригається від різкого грюкоту дверей.

Батьки залишалися в окупації майже рік — без світла, газу й води. Готували на вогнищі, воду добували раз на місяць. Мама від стресу схудла на 20 кілограмів.

Живучи на Заході України, я почала вишивати картину «Три українки: мати і дві доньки», щоб у вихідні не думати про війну. Вона нагадувала мені про маму. Я подарувала її після повернення, але дивитися на неї не можу — вона повертає в ті часи, коли ми були далеко від дому.