Загляда Анастасія, 10 клас, Чоповицький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гриневич Наталія Станіславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

День 24 лютого 2022 року став початком іншого життя. Це був перший день війни в Україні. Важко було повірити, що це відбувається насправді. Адже навіть у найстрашнішому сні ми не могли побачити, як гинуть тисячі людей і руйнуються цілі міста.

Ранок того дня був дуже дивним, всі почуття були змішані, мозок не сприймав цієї тяжкої та болючої правди. Я прокинулася о 6 ранку від телефонної розмови мами і спочатку була трохи засмучена, що мені не дали виспатися. Але від почутого настало миттєве пробудження. Тоді ми ще не знали, що нас чекає, і яким важким буде кожен прожитий день.

Майже 1000 днів ми живемо у змішаних почуттях страху, переживань, відчаю і надії.

Майже 1000 днів минуло з тих пір, коли спостерігали в небі білий слід від літака і навіть уявити не могли, що коли-небудь почуємо жахливий рев винищувача прямо над будинком.

І в такі миті не знаєш, чи залишатися на місці, чи бігти світ за очі. Приводила до тями думка про молодшу сестричку: їй, напевно, ще страшніше. Майже 1000 днів минуло від останніх новин, де основною темою була не війна. Майже 1000 днів ми чуємо сигнали повітряної тривоги, і, йдучи до школи або на роботу, перевіряємо, чи безпечно зараз виходити. Майже 1000 днів ми не завжди можемо зустрітися у колі щасливої родини, друзів. Частина близьких людей далеко від дому: за кордоном, або на Сході виборюють право на вільне щасливе життя. Щоб хоч трохи допомогти нашим героям,

ми виготовляємо окопні свічки, плетемо маскувальні сітки, організовуємо благодійні ярмарки і збираємо кошти, щоб відправити їх воїнам-землякам разом із різними смаколиками та іншими такими необхідними їм речами. 

Можливо, хтось скаже, що ми робимо недостатньо для наближення довгоочікуваної перемоги, але найменша дрібниця зараз є важливою. Кожен з нас має додати всіх зусиль, щоб разом боротися проти ворога.

Я з впевненістю можу сказати, що найважчим для мене часом під час війни був той день, коли я дізналася про загибель близької людини. У нього все життя було ще попереду. Та, захищаючи нас, він пішов у вічність під час виконання бойового завдання у Бахмутському районі Донецької області. Це була найщиріша людина, яку я знала - надійний друг, який завжди був готовий прийти на допомогу. То була людина-позитив, яка могла побачити сонце посеред похмурого дня. Навіть тепер,коли пройшло півтора року, згадуючи про нього, не можу стримати сліз, бо плачуть не очі, а серце. 

Важко і боляче було дивитись, як він зникає у глибокій холодній ямі, і тільки чути стукіт грудочок землі, що вдаряються об віко труни. 

Не вистачає слів, щоб описати нестерпний біль, який пронизує кожну клітину, коли розумієш, скільки родин втратили найрідніших у цій жорстокій круговерті.

Іноді здається, що це все неправда. Дуже хочеться миру, а ще більше - повернення наших захисників і захисниць додому. Ми не звертали уваги на прості речі, не вдихали на повні груди свіжість щасливого і мирного життя. Тепер, коли мене запитають, що таке щастя, я без сумніву відповім:

“Життя без війни”.

Мій шлях. Яким же він був? Швидким. Ці, майже 1000 днів промайнули швидко, залишаючи у душі кожного з нас гіркий слід. Я вірю, що одного ранку прокинусь і почую ті слова, якими марять всі українці: «Ми перемогли!»

За вікном накрапує дощ. Гілки дерев гойдаються від подиху вітру, а на небі не видно зірок. Осінь крокує вперед, забирає з собою теплі сонячні дні. Я сиджу в затишній кімнаті, читаю книгу, і, здається, що це звичайний буденний вечір, нема ніякої війни, навкруги спокій і тиша. Раптом починається тривога - і я повертаюся в реальність: над Україною знову летять ракети...