Сидоренко Ірина, учениця 10 класу ліцею №3 міста Хмільника Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Опаріна Людмила Афанасіївна

Війна. Моя історія

Війна - це страждання, що приходять неочікувано та торкаються всіх. Жорстокі кровопролиття точаться тисячоліттями, змінюються лише сторони, що жадають влади. Зло ніколи не зникає, воно лише міняє обличчя. У моїй країні війна почалась ще в 2014 році.  З того часу пройшло вісім років. А 24 лютого 2022 року життя українців розділилось на «до» і «після».

Люди були налякані, але попри все згуртовані, росія цинічно й досі називає це «спеціальною військовою операцією». Трагічно загинули понад десять тисяч цивільних українців станом на серпень цього року.

Я мешкаю в центральній частині України і тому з початком повномасштабного вторгнення  навіть не чула вибухів.  Пам’ятаю свої плани та мрії ще двадцять третього лютого: хотіла поїхати влітку в табір, марила  новим смартфоном та іншими матеріальними речами.

А вже зранку наступного дня, як і у всіх українців, найзаповітнішою мрією стало закінчення війни.

Саме від мами я дізналась останні новини, що росія підняла в небо бомбардувальники, і є небезпека запуску крилатих ракет. Тому почала похапцем збирати необхідні речі. Все жахіття того, що сталось, я зрозуміла лише згодом, коли ЗМІ публікували звернення нашого президента і повідомлення про знущання російських солдатів над українцями: мордування в холодних підвалах, зв’язування рук цивільним  перед розстрілом та як морили голодом тих, кому не пощастило сховатися від військових.

Коли ми прямували з моєю сім’єю до укриття, я думала про те, чи швидко закінчиться ця війна, що буде з нами, якою буде доля України. Мене охопив страх та невпевненість в тому, що станеться далі, коли я вперше почула сигнал повітряної тривоги.

Прихистком для моєї родини та й інших людей  стало підвальне приміщення, у якому проходили заняття з карате. Там було зручно через м’яке татамі на підлозі, на ньому ми й спали. В укритті проходив весь наш вільний час: батьки готували їжу, читали нам книги, діти дивились мультфільми, щоб відволіктись від страшної реальності. А коли, бувало, довго не виходиш з чотирьох стін приміщення, яке стало твоїм домом на довгий час, починаєш поволі божеволіти під тиском шокуючих новин.

Тривожні думки підкрадаються зі всіх сторін, і тоді я старалась будь-яким способом викинути їх з голови.

Декілька разів у нас залишались люди, які виїхали з місця бойових дій. Я ніколи не забуду дівчинку мого віку з мамою, які тікали з Бучі, коли російські солдати були біля міста. З очей жінки нестримним потоком лилися сльози, вона була зляканою та безпорадною.

Для моєї родини війна стала тим днем, який змінив їх життя. Мій дядько Юрій та тітка Марина, котрі проживають у Гостомелі, прокинулися від гучних вибухів поблизу аеродрому, який видно з вікон їхнього будинку. Вони тікали з рідного дому, навіть не зібравши необхідні речі.

Тітка Леся живе поблизу Києва, її теж війна застала зненацька, але вона залишилась вдома і не виїжджала звідти. А дядько Вадим, що живе в столиці, з початку повномасштабного вторгнення хотів приєднатися до лав Збройних сил України, але йому відмовили. Згодом, декілька місяців тому, він все ж був прийнятий на військову службу.

Найважчим для мене було те, що мій тато став пліч-о-пліч з іншими захисниками України. Я пам’ятаю, як дізналася про це від мами, як тато складав речі до наплічника, як ми з братом малювали для нього листівки, а серце наповнювалося хвилюванням, коли він не телефонував декілька днів.

Отож мене війна торкнулася відголосками новин та очікуванням чогось жахливого, але, безперечно,  змінила  докорінно. І до сьогодні вона триває, весь світ бачить справжнє обличчя росії, а наші військові докладають титанічних зусиль для звільнення усіх територій рідної України. Як би не було важко, наш обов’язок - зберегти країну від загарбницьких рук агресора, що споконвіку тягнуться до нашої неньки, щоб ми могли вільно жити у своїй незалежній державі. Для цього кожен громадянин має долучатися до цієї боротьби будь-якими доступними методами. І пам’ятаймо: після найтемнішої ночі завжди настає ранок!