Самулік Ярослав, 10 клас, Вараський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старовєрова Алла Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Осінній сонячний день. Поспішаю на прогулянку з друзями. Завертаю на центральну вулицю рідного містечка і відчуваю, як защеміло серце. Із великих портретів мені усміхаються юнаки у військовій формі, мов живі…

Біля одного портрета застигла згорьована матір із букетиком жовтих квітів.

У пам’яті раптом зринають слова незломленого Стуса, які нещодавно декламував на літературному вечорі у школі:

Моя Україна забула

Сміятись. Вона гомонить.

Моя Україна не вщухла

Од прагнення жить.

Моя Україна не знає

Веселих світань.

Моя Україна палає

У мить догорянь.

Писав ніби про наш час…

Війна увірвалася у моє життя гудками сирен, які змушували, затамувавши подих, спускатися у підвал усією сім’єю. У перші дні війни, я думав, що скоро все закінчиться і забудеться, як страшний сон.

Тепер  розумію, що моє життя уже ніколи не буде таким, як раніше.

Багато моїх родичів і знайомих одразу взялися за зброю. Я подорослішав на кілька років одразу , коли тато став на захист  України…

Прекрасно пам’ятаю той день, коли тато пішов на фронт добровольцем. Це були перші дні війни, а він уже пакував речі першої необхідності в дорогу. Вдома панувала тиша, ніхто не сперечався і не панікував, хіба що на лиці мами не було притаманної їй усмішки, а  зазвичай грайливі з іскринкою очі  були надто сумні.

Чомусь запам’ятав мамині очі… У них читалися і тривога, і страх  невідомості. Але тато зробив свій вибір, і ми його підтримали.

За цих тисяча днів  різні почуття та емоції вирували в мені: і страх, і безнадія, і хвилювання за найріднішу людину, які не передати словами. Найважче було бачити мамині сльози, коли тато йшов на «нуль», і засинати, змореним думками про нього і  побратимів.

Та все ж це були лише короткочасні періоди слабкості, які я тримав у собі. Я повинен бути  підтримкою для мами і гідним сином  батька.

Тому навчився справлятися зі своїми хлопчачими проблемами сам, тепер вони здаються мені мізерними, хоча не вистачає надійного татового плеча поряд. Я розумію, що це робить мене сильнішим, проте аж ніяк не щасливішим.

Не можу дочекатися того дня, коли вся сім’я возз’єднається, і ми святкуватимемо Перемогу, зібравшись за одним столом, як зазвичай на сімейні свята.

Перемога неодмінно буде за нами, бо Україну захищають найкращі, які заприсяглися в кривавих боях не випустити з рук жовто-блакитний стяг. Бо серед них мій батько…