Світлана Михайлівна молилася, щоб їхнє місто не опинилося у «сірій зоні». Однак у жителів мирної території виникли нові проблеми – поїхати в непідконтрольні райони до рідних і друзів неможливо.

Чітко не назву перший день війни. Страшно було, коли у нас з’явилися військові, коли понаставляли блокпости, коли приїхали чужі люди, які вважали себе тут своїми.

Було відчуття, що ти нічого не розумієш. Хто правий, хто винен? Просто страх, і все. Усі озлоблені, а ти між ними. Потрібно щось зробити, а ти не знаєш, як це зробити, тому що тебе ніхто не чує, ніхто нікого не бачить. Стан, яке ми сім років намагаємося забути.

Я весь час молилася: «Господи, хоч би «сіра зона» не була на нашій території». Я розумію, що це егоїстичне бажання, але коли вона не з’явилася на нашій території, я страшно раділа. Тому що було так страшно, коли люди натовпами йдуть, і вони не розуміють, чому їм звідти довелося піти. Хто стріляє, куди стріляє?

Найстрашніше – це голодні діти. Коли прийшли перші переселенці, вони були голодні. У нас були такі випадки... Був уже вересень 2014-го, і моя колега приїхала до мене. Я кажу: «Проходь, роздягайся». Вона: «Не можу». – «Чому?» «Я в нічній сорочці». Вона пальто зверху накинула, у неї в руках папка з документами і кішка, все. Або коли дитина стоїть і каже: «Мамо, ми що, сьогодні м’ясо будемо їсти? Ми, нарешті, будемо їсти плов?» І ти дивишся в голодні очі дітей...

У мене купа родичів і друзів залишилися на тій території. Через ці обмеження ми не можемо один до одного поїхати. У мене там померла дуже близька людина, але ми не родичі, і ми не змогли туди потрапити. У подруги померла мати на цій території. Вона хотіла поховати маму там, на непідконтрольній території, але нас не пропустили на похорон. Вона пішла сама і забрала з собою урну своєї матері.

У нас в місті переселенців прийняли дуже добре. Люди почали звертатися, питати, куди можна принести продукти, ковдри, куди можна поселити людей.