Іванна згадує, як обстрілювали її місто Щастя, як не було води, світла та опалення взимку, як ходила на роботу під грім вибухів. А потім стрес перейшов у звичку…

Важко сказати, коли почався перший день війни. Це коли з’явились невідомі люди, спочатку були якісь референдуми…

У мене квартира на п’ятому поверсі, і коли почалися обстріли, мені вони були добре видні. В кінці серпня, коли наші військові відступали з Луганська, я бачила, як їх обстрілювали. Їх було видно вдень і ввечері, як у небі щось розривалось і падало. Куди падало – не було видно.

Рідних і дітей я відправила на мирну територію. Вони виїхали, трохи побули, потім на початку вересня 2014-го повернулися. Тоді, напевно, були найстрашніші події, коли відходили українські воєнні з Луганська. Це було дуже сумно, я плакала.

Коли були обстріли, у нас не було води і світла, взимку не було опалення. Наші служби намагалися вирішувати проблеми досить швидко. Я пам’ятаю, коли горів газопровід, наші МНС його ліквідували.

Також були обмеження в пересуванні, ми ходили на роботу під обстрілами. Я ходила пішки, було страшно, це були півгодини страху.

Коли ти постійно під таким стресом, з’являється звичка. Спочатку дуже страшно, потім якось стабілізується. Ходиш собі, бо знаєш, що потрібно ходити.

Коли я в Києві, відчуваю безпеку, коли в Щасті – не відчуваю безпеки.