У 2014 році з Луганська масово виїжджали люди. Потяги йшли, заповнені під зав’язку, і кожен пасажир думав, що їде в нікуди.

Перший день війни – 6 квітня 2014 року. У Луганську почали захоплювати СБУ. Всі один одному розповідали, але ми туди не їздили, на власні очі не бачили. Не вірилося, що це може відбуватися в нашому місті. Ми думали, що розберуться і все стане на свої місця

Дев’ятого травня ми з подругою поїхали в центр міста, тоді ще ми могли там вільно пересуватися. Говорили, що біля обласної адміністрації ходять військові з автоматами. Біля СБУ були виставлені огорожі.

В осередок військових дій я не потрапляла. Але я бачила наслідки того, як в липні 2014-го був розстріл людей на вулиці. Ми сиділи по квартирах і намагалися нікуди не виходити. А вибухи чули десь за містом.

Після того, як ми з донькою виїхали з Луганська, почули про перемир’я. Коли ми повернулися в місто, тоді і побачили перший розстріл людей. Це було в п’ятницю, а в неділю ми поїхали. Місто було абсолютно порожнім. Квиток я купувала онлайн, але в касі довго не могла його роздрукувати. Повинно було бути два потяги, а прийшов один, другий не пустили. Другий потяг чекав нас у Родаковому. Поїзд був повний-повнісінький. Люди стояли в коридорі, в тамбурі. Кількість людей, розрахована на два поїзди, була в одному. При пересадці у Родаковому ми їхали мовчки 23 години, кожен думав, що він їде в нікуди.

У мене є сестра в Києві. Вона допомогла зняти житло в Бучі. І потім до нас приїхала подруга зі сином. Ми жили в Києві, потім за родом своєї роботи в Кіровограді. Зараз повернулися в Сєвєродонецьк. Тут ми вже адаптувалися, соціалізувалися. У мене тут робота.

А мрії немає ніякої. Я відвідувала психологічні тренінги, і психолог мені сказав, що відсутність мрії є першою ознакою депресії. У мене немає мрії, у мене немає планів ні на три тижні, ні на три місяці. Коли людина мріє, вона щаслива. У мене цього немає.