Війна – це страшне, те, що не забудеш ніколи. Вона розділила наше життя на до і після. Чи то 25 липня, то 27 липня [2014 року] почали бомбити Первомайськ. Ми це бачили і чули, як залітали літаки, як почалось бомбування. Перший обстріл нашого міста був у вересні, десь числа 28-го. Тоді я перебувала в декретній відпустці, дитині було два з половиною рочки.

При першому обстрілі нашого міста біля нашого ПК «Україна» у двоповерховий будинок потрапила міна. Вона розірвалася на вулиці, загинув чоловік, в нього потрапив уламок. У тому будинку знаходилася жінка, і мене попросили її відвезти в Москву. Їй тоді було 82 роки. Я погодилася її вивезти, а ті люди мені великодушно надали притулок. У Москві вони виділили нам кімнату. І з цієї миті наше життя розділилося. Моїм старшим дочкам тоді було по 20 і 18 років. Вони теж поїхали в Росію, жили в Московській області. Ми пробули в Москві до 2015 року і з чоловіком повернулися на свій страх і ризик. Згодом я пошкодувала, що ми повернулися.

У цю мить, коли ми були в Москві і був салют, дитина раділа та кричала: «Ура, салют!» Але коли тут починалися обстріли, дитина чула, бігала по дому і теж кричала: «Ура, салют!» Від цього було дуже боляче, вона не боялася.

Я повернулася на колишнє місце роботи. Починалися обстріли – ми спускалися в підвал, закінчувалися – виходили працювати. Ми перестали цього боятися. Найстрашніше – ми звикли до війни.

Потрібно було якось жити, їхати не хотілося, тому що тут все було нажито своєю непосильною працею. Був будинок, машина, робота, зарплата. Досі ми знаходимося тут.

Начебто зараз перемир’я, яке хоч якось дозволяє жити. Коли я перейшла працювати в Новотошківське, там військові обставини були гірші, ніж у Горську. Якщо в Горську ми тільки чули, то в Новотошківському і чули, і бачили. До нас періодично залітало. Але люди якось звикли працювати та жити.

Діти перелякані. У нас у дитячому саду знаходиться дівчинка з підвищеною тривожністю. Вона з бабусею стояла на зупинці, а біля них розірвався снаряд. Вона на якийсь час перестала розмовляти, батьки були стурбовані і відвезли її в лікарню, почали колоти уколи. Але це тільки посилило її емоційний і психічний стан. Дівчинка під час плескоту в долоні стискається і міцно заплющує очі. Їй зараз п’ять років, але я не знаю, як їй допомогти. Куди батьки не зверталися, ніхто допомогти не може. А зараз виїхати вони теж не можуть.

Ми були в Москві всього сім місяців, а батьки залишалися в Гірському. І кожен раз, коли ми їм дзвонили по вайберу або вотсапу, було дуже страшно. Вони говорили: «Ой, ми всі в підвалі. Знову обстріл».

Перші чотири місяці війни в 2014 році не було ніяких виплат. Ні зарплат, ні пенсій, ні декретної допомоги. Ми жили тільки за рахунок заощаджень наших батьків, вони нас намагалися підтримати. У магазинах різко зникли продукти, залишалася лише одна газована вода. Дуже багато тоді роз’їхалось.

Для мене сім’я має дуже важливе значення. Але зараз через коронавірус ми не можемо нікуди виїхати, дуже сумуємо за рідними і друзями. Війна розділила всіх.

Напевно, і зараз не можна бути безтурботним і спокійним. Потрібно бути напоготові, думати про те, щоб тебе ніде не прикрило снарядом або ще чимось. Потрібно всім навчитися толерантності, співпереживанню.

У цій ситуації дуже шкода дітей, адже вони ні в чому не винні. Багато людей і дотепер знаходиться у постійному страху. У мене сусідка всю війну прожила у погребі. Вона сиділа в підвалі і боялася. І навіть у ту мить, коли було тихо, вона однаково боялася виходити на вулицю. У нас майже половина міста – люди за 60 років. Безумовно, війна наклала відбиток на здоров’ї кожного.