Война в наше время стала непредсказуємим відєнієм. Ми таке пережили! З таким нєрвним восторгом сиділи в підвалі з дітьми і внуками…

Од нас кілометрів за 21 є село Закотне. Оттуда було слишно взриви, доносилося в наше село. А іменно у нас война була 16 іюля 2014 года. Наше село бомбили. В той день розрушили дома. Все началося в 6 часов вечора, взривалися снаряди. Як були якісь минути мєжду взривами, ми виходили на вулицю. В началі села такий туман стояв, страшне! Сосєд наш, він і щас живе тут з сімйою, виходив тоже на улицю. На мотоциклі їхав парень, тікав тоже. Виходили, потом знову начиналась бомбьожка і тікали в подвали. А за шо? Ми не ожидали такого, що наше село будуть бомбить.

16-го числа у нас був обстрєл, а 17-го ми тікали із села. Оставили все хазяйство, у нас козочки були, взрослі й маленькі козенята, гусей було стадо, ми все оставили і уїхали. Наш сосєд машиной вивіз в Артьомовск [Бахмут]. З Артьомовска на Красноармєйськ [Покровськ], із Красноармєйська ми на Житомирщину поїхали. Були там все літнє время, дочка з нами поїхала, двоє дєток, наші онуки. У мене чоловік із Житомирській області, ми поїхали до його родітєлєй. А наше село ще 18-го обстрілювали і 20-го числа. Це був 2014 рік. Ми втекли отсюда. Уже у нас нєрви не видержували.

В августі ми вернулися, викопали картошку. Люди, що доглядали наших гусей і козенят, вони їх порізали, козу тоже. А гусей половину нам вернули. Ми їх порізали і 23 октября уїхали на Житомирщину. Там ми перезимували, 5 марта взяли білет і приїхали назад в Серєбрянку. Родіна єсть Родіна, тягне додому.

В мене чоловік інвалід третьої групи, переніс інфаркт, інсульт. Нам «Человек в беде» давали матеріальну помощь продуктами. Від другої організації ми получали ваучери і з ними їздили в район, в «Брусничці» брали продукти. Ми просим Бога, щоб все було хорошо. Воно то затихне, то знов обстріли. І зразу тривога на душі.