Війна для мене – це горе. Я бачила все на власні очі, воно відобразилось на здоров’ї. Бачила, як ми, старці, ховалися у під’їздах та підвалах. Чула ці свисти, бачила літаки. В очі цю війну не бачити б нікому, особливо нашим дітям. За них сильно переживали. Є діти, які постраждали фізично, у когось психічні розлади.

Ми прокинулися вранці, а в нашому кварталі стоїть багато БТРів. Цей шум, гам... Діти, які прийшли, може призовники, їм теж було по 19-20 років. Бій прийняли діти-солдати... Як матерям дивитися на таке? А які не дочекалися своїх дітей?

Війна у нас в місті почалася не відразу. Це почалося зі Слов’янська, Краматорська. Ми спочатку дивилися по телевізору, а тоді вже самі зрозуміли, що стріляють. Це було не те, що на полігоні в мирні дні солдати випробовували техніку. Я не можу це передати! Літаки летять такі тупоносі... Страшно.

Бачили, як їхала машина в селі, а зверху маленька дитяча труна. Бабуся вийшла з річним дитям з підвалу, а дитяті у голову влучила куля. Шкода було дивитися на цю маленьку труну. Як матерям або бабусям пережити таке горе?

Солдати стояли поруч в кварталі. Ми зверталися до них, до військових медиків, вони всі були дуже доброзичливі до нас. Вони нас сильно виручали, коли зв’язку не було. Вони ставили нам якісь машини, щоб ми могли зарядити телефони.

У нас в місті не було ні електрики, ні води. Спасибі мерам, які привозили нам воду.

Ми ходили набирати воду за кілометр, носили по два відра, щоб щось приготувати вдома і бігом ховалися в підвал. У хаті не ночували. Тижнів зо два у нас так було. А коли розбили міст через Сіверський Донець, я з дочкою два місяці не могла поговорити. Вони жили в Ізюмі. Це все треба було пережити.

Дай Боже, щоб діти зустрілися з матерями, з рідними. Це дуже важко, коли не знаєш, що з ними.

Ми весь час залишалися вдома, у мене тут діти, онуки. Мені не було куди їхати. Величезне спасибі Рінату Ахметову, що нам привозили пайки –  гуманітарну допомогу. Нам давали пакети, ми так виживали.