Війна змінила все наше життя. Уже третій рік ми не живемо вдома. Це дуже важко і психологічно, і морально. Ми втратили все, що мали: свій дім, роботу, звичне життя, а найголовніше - спокій і мир, які колись здавалися такими природними.

24 лютого ми прокинулися від дзвінка сестри мого чоловіка. Саме вона повідомила нам, що почалася війна. Спочатку ми не могли в це повірити. У нашому місті не було аеропорту чи інших важливих об'єктів інфраструктури, тому в перший день ми навіть не чули вибухів. Але коли окупували сусіднє місто, для нас почалося справжнє пекло. Майже весь час ми проводили в погребі, ховаючись від небезпеки. Незабаром зникли світло і вода, а кожен новий день був сповнений страху та невідомості.

Коли ми сказали дитині, що почалася війна, вона, як і ми, спочатку не повірила. Але дуже швидко прийшло усвідомлення того, що відбувається, і разом із ним - страх. Нам доводилося знаходити слова підтримки, хоча самі ми не знали, що буде завтра.

Найстрашнішим днем став день, коли ми залишали свій дім. Ми виїжджали під обстрілами, не знаючи, чи вдасться нам дістатися безпечного місця. Позаду залишалося все наше життя, а попереду була лише невідомість. Цей день назавжди залишився в нашій пам'яті як найболючіший момент війни.