Анастасія, 15 років, Курахівський опорний заклад загальної середньої освіти, м.Курахове

Есе «Один день»

Сім років тому на Донбасі почалась війна, яка забрала дуже багато життів. За цей час виросли діти, в житті яких завжди була війна, які вміють за звуками обстрілів розрізняти типи снарядів і знають, що ввечері не можна включати світло. Багато людей жили у підвалі, де холодно і сиро.

Дуже багато людей залишили свої дома і стали переселенцями. Солдати воювали і воюють за наше життя. Коли треба було вивозити людей з зони конфлікту, їм нічого не пропонували. В Україні були і є населені пункти, де пустували хати, в які можна було заселити людей із зони конфлікту, але людям такі ідеї не пропонували.

Для мене війна почалась улітку 2014 року, коли я була у бабусі. Ми з друзями пішли в магазин. Коли ми йшли через стежку, то побачили багато машин, які везли танки і всякі воєнні снаряди. Ми злякались і не знали, що робити. Але найстрашніше нас чекало попереду, коли ми просто грали на вулиці і побачили військовий вертоліт, який пролетів дуже низько, і це був тільки початок.

Потім почали літати снаряди, в центр нашого міста попав снаряд, тоді все місто було налякане. Найстрашніше було тоді, коли ми побачили лінію військових машин «Град». Вони стояли від нас, мабуть, в двох кілометрах і стріляли, ми дуже хвилювались, що по нашому місту будуть стріляти. Всі люди почали брати всі речі і спускатись в бомбосховища, і все обійшлось.

Отже, війна для мене була страшна, але не настільки, як тим людям, які були у зоні конфлікту. Навіть у наші часи ми хвилювалися за себе, своїх рідних, друзів і просто людей, які все це бачили і знаходяться у зоні конфлікту.