Це був ранок, 4:00 година. Я прокинулася від звуку винищувачів, що пролітали дуже низько. Подивилася новини і зрозуміла, що почалася війна. А вже трохи пізніше президент сам про це сказав. На роботу я пішла тільки наступного дня.

Я тоді мешкала в Запоріжжі. Найстрашніша ніч була, коли захватили атомну станцію в Енергодарі. Після того, як вони окопувалися в рудому лісі, не знала, що від них очікувати. Вони стріляли по блокам з танків. Наступного ранку пів міста виїхало. Були страшні затори, вокзал був переповнений. Це моє друге переселення. В 2014 році я переїхала до Запоріжжя з Макіївки. І це дуже втомлює - переїзди...

В перший день всі магазини розгребли. Все скупили. Через те, що нам дозволили в перший день не приходити на роботу, я встигла купити їжі. Далі нового не завозили цілий тиждень.

Моя сім'я - це я та моя донька. Ми увесь час разом. Зараз мешкаємо в Києві. Але рік прожили у Варшаві. Гарне місто, нас гарно приймали. Але дуже хотілося назад в Україну. І поступати до коледжу донька рішили в Києві.

Як нас приймали на кордоні в Словаччині. Стільки тепла і любові до чужих людей. Я працюю там же, де і до війни. Знову віддалено. Я інженер проєктувальник електричних мереж. Хочу знайти роботу в Києві більш оплачувану. 

Моя проблема, яку я намагаюся вирішити з психологом - це те, що я приховую емоції. Мабуть і речі, які нагадують про війну лежать далеко у шафі, як мої емоції.