Я живу з двома доньками. Їм 14 і 19 років. У мене є мама. Вона теж живе в Мирнограді, але в іншій квартирі. 

Мене розбудила донька, сказала, що у нас у країні розпочалася війна. Ми прокинулись, зателефонували мамі, іншим родичам. Ми хотіли забрати до себе маму, але вона не погодилась. Через маму ми й нікуди не виїхали. Було бажання відправити за кордон дітей, але я побоялась відпускати їх одних. 

Припинили працювати заводи, нестача ліків була для мами. Ми їх шукали через військових. Я 7 місяців була волонтером у нашому Мирноградському волонтерському хабі. Ми приймали людей, переселенців з Авдіївки, з Волновахи. Дітей годували, вдягали, надавали психологічну допомогу, роздавали гуманітарну допомогу. Моя старша донька теж зі мною волонтерила. 

З їжею проблем не було, давали гуманітарну допомогу. От ліки діставали з величезними труднощами. Зараз я знайшла роботу і донька теж.

Найбільше шокувала загибель дітей. Для мене це найстрашніше. Коли вдарили по Краматорському вокзалу, по людям, які хотіли втекти від війни. Для мене це був жах. 

Найприємнішими були для мене моменти, коли в гуманітарному центрі ти допомагаєш дітям і людям, які приїжджають голі-босі і голодні з-під обстрілів. Коли ти їх нагодуєш і вдягнеш, ці обличчя дітей, які хоч трохи стають веселішими. Коли ти можеш допомогти людям, які справді цього потребують, на душі стає трохи легше. 

Мама дуже почала хворіти. Війна дуже вплинула на її здоров'я. Вона на всіх вплинула: і на дітей, і на дорослих. 

Бога просимо щодня, щоб закінчилася війна. Молимося за наших солдатів, за ЗСУ, що вони нас обороняють, дають спати нашим дітям спокійно. 

Раніше було багато бажань, а зараз тільки одне - щоб був мир у всьому світі, щоб усі залишилися живими.