Карпова Ангеліна, 2 курс, Вище професійне училище №25 м. Хмельницького

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заранчевська Раїса Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни. Страх. Паніка. Особливо великі переживання за бабусю з дідусем, які живуть на Сході. Щоразу під час телефонної розмови просили їх переїхати жити до нас, а дідусь наполягав на своєму і не хотів. Я його розумію, адже більшу частину життя він прожив в тому будинку, селі, зріднився зі всім. Там господарство, багато речей, які дідусь сам зробив, або ж полагодив, але життя ж набагато цінніше. Згодом їхнє село окупували і не було зв'язку з ними, нам невідомо було, як вони і чи живі... Але одного ранку задзвенів телефон і ми почули рідненькі голоси…

Старенькі навипередки розповідали про ті жахіття , що відбуваються навколо. Потім знову тиша, невідомість… "Невже я більше їх не побачу, не обійму?" Різні думки мене охоплювали, я не знала, що робити.

Незабаром, коли стало вкрай небезпечно, бабця з дідусем наважились виїхати з того пекла. Сім днів вони добирались автомобілем, оминувши чимало кордонів, були різні думки, ситуації, вже й назад думали вертатися, але все ж доїхали до нас, у Хмельницький. Емоцій, що вирували в моїй голові в момент нашої зустрічі з дорогими моєму серденьку людьми, не передати словами. Сльози розпачу, невимовної радості й щастя. Та через місяць прийшла звістка, що їхнього будинку вже немає, пряме влучення ракети. Смутку і обуренню не було меж. Там промайнуло моє щасливе босоноге дитинство.

Спогади про рідний дворик, сусіда Михайлика, кота Мурчика…ніби в тумані розчинились і попливли сірими темними хмарами. Однак, найголовніше, що бабуся з дідусем зараз поряд зі мною, в безпеці, живі та здорові.

На превеликий жаль, війна продовжується. Звичайно, вона зробила мене сильнішою в емоційному плані, загартувавши мій характер, як і весь український народ. Та важко дивитись, як руйнуються тисячі будинків, містечок, селищ, а ще гірше, коли гинуть близькі люди, цілими сім’ями, наші захисники. Всі ці жахіття —наче дурний сон, від якого чимшвидше хочеться прокинутись.

Та віра моя незламна, що настане час, коли «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, Запануємо ми, браття, у рідній сторонці…»

Настане день. Закінчиться війна. Не буде ні смертей, ні вибухів, ні сирени, ні сліз. Мати більше не відправить свого сина на смерть, жінка не втратить чоловіка. Ніхто більше не покине рідну домівку. Ніхто не втратить сім'ю, друзів та близьких людей. Не буде всіх цих жахіть та страждань. І відбудуємо ми нашу країну наново. І буде мир, щастя та злагода. А зараз найголовніше -  не опускати руки та цінувати те, що маємо тут і зараз.

Україна понад усе!