Васильченко Катерина, вчитель, Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №9 Мирноградської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вже минуло тисячу днів війни, і з кожним із них моя душа наповнюється новими емоціями, думками та розумінням себе та світу навколо. Ця війна стала не тільки історією - вона змінила моє сприйняття життя, визначила мої цінності і пріоритети. Війна увірвалася в наше життя раптово, як сильний порив вітру, що безжально зриває все на своєму шляху. Лютневий ранок 2024 року приніс жахливу реальність: російська армія підходить до Мирнограда, а місто щодня обстрілюється з усіх видів озброєння. Я прокинулася у своєму будинку в Мирнограді, що в Донецькій області, і відразу зрозуміла: це не просто тривожні новини - це війна, яка вже зовсім близько.

Окупанти безжально закидають місто снарядами, і страх охоплює всі думки, але водночас приходить усвідомлення, що потрібно не здаватися.

Я ухвалила непросте рішення - виїхати з дітьми до Кіровоградської області. Усвідомлювала, що тепер відповідальна не тільки за своє життя, а й за безпеку своїх дітей. Залишати дім було надзвичайно важко. Речі збирали поспіхом, а думки розривалися між втратою домівки і надією, що це тимчасово, що все швидко закінчиться. Але кожен крок на шляху евакуації був пронизаний невизначеністю.

Я дивилася на дітей і намагалася бути сильною, хоча сама в душі відчувала величезний страх і тривогу.

Проте навіть під час евакуації я знала: наше життя не можна просто зупинитися. Я вчителька, і це - моя місія. Тримати освітній фронт стало для мене не тільки професійним обов'язком, а й важливою частиною мого особистого опору війні. Тому, опинившись у відносній безпеці, я продовжила навчати дітей дистанційно. Освітня спільнота, наші діти, колеги - всі ми стали частиною великої боротьби. Наше завдання - зберегти, формувати подальші знання, незважаючи на те, що війна намагається зруйнувати наше  сьогодення. Попри всю небезпеку, я залишаюся оптимісткою. Наші діти - це надія. Вони сильні, вмотивовані і вже знають, що таке справжній патріотизм.

Кожен урок, кожен день навчання — це маленький крок до нашої перемоги. Ми навчаємо нове покоління, яке відбудовуватиме Україну. Їхній розвиток — це інвестиція в нашу незалежність, в нашу свободу.

Зараз, коли російська армія продовжує обстрілювати моє рідне місто, я відчуваю біль і страх за свій дім. Але водночас із цим у мене зростає впевненість. Я вірю в нашу армію, в наших захисників і в кожного українця. Кожен з нас робить свій внесок у спільну боротьбу, і я переконана, що разом ми повернемося додому. І тоді, коли вулиці Мирнограда знову стануть мирними, я з радістю повернуся до своїх учнів у клас. Війна змусила нас адаптуватися до нових умов, але ми не здалися. Україна сильна своїм народом, своєю вірою і прагненням до свободи. І саме це дає мені силу вірити в перемогу і сподіватися на майбутнє, яке обов'язково настане — мирне, світле і вільне для кожного з нас.

Наш народ - сильний, незламний і сповнений жаги до свободи. Ми пройшли через страшні часи, але не втратили своєї людяності й гідності.

Українці вміють об'єднуватися в найскладніші моменти, підтримувати одне одного і продовжувати боротьбу, навіть коли здається, що все втрачено.

Я твердо вірю, що цей важкий шлях приведе нас до мирного, щасливого майбутнього. І коли ми повернемося додому, то будемо відбудовувати нашу країну з ще більшим завзяттям. Перемога вже близько, бо правда - на нашому боці, а наша любов до рідної землі сильніша за будь-яку зброю.