Мені 74. Живу вже 20 років без чоловіка. Є діти, онуки. Городом займаюся. На все життя той перший день війни запам’ятала. Дуже було мені гірко та образливо. Найгірше, що діти, онуки і всі люди опинилися в такій тяжкій ситуації. Я-то вже стара, а от малих дітей, онуків мені дуже шкода.

Важко, але потрібно якось жити. Щодня плачу, але що зробиш?

Ми живемо у своїй хаті. Дрова є, вугілля купляю – ось так і живемо. Газу в нас немає. Я нікуди не виїжджала. Дуже хочеться, щоб мир настав.