Тимофій, 10 клас, Вараш

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року розпочалась жахлива російсько-українська війна.

Багато цивільних людей взяли до рук зброю, серед них були і мої двоюрідні брати Олексій та Михайло та дядько Юрій.

Михайла спочатку відправили на Макарівський напрямок, пізніше його за спеціальністю відправили на ремонт техніки. А Олексій приймав участь у боях за місто Чернігів.

10 липня 1993 року у місті Чернігів у сім’ї Юрія та Валентини народився син Олексій. Дитинство та ранню юність Олексій разом з сім’єю проживав у гуртожитку. З дитинства дід Михайло, з села Шестовиця, куди хлопці часто приїжджали, розповідав своїм внукам про цінність рідної землі та необхідність любові до неї.

Це були не пусті слова патріотизму, тому що хлопців прадід був офіцером радянської армії та зник безвісти під час страшних подій Другої світової війни.

Літом хлопці їздили до рідного села своєї мами. Там вони разом з двоюрідними братами часто бешкетували, грали у різні ігри, їздили на рибалку та купались у водоймах. Саме так, під впливом дідусів Михайла та Олексія, хлопці будували свій світогляд та вирощували любов до рідного краю.

Олексій ріс кмітливим та мав хист до спорту. З дитинства він займався плаванням та кікбоксингом, куди пізніше привів молодшого брата Михайла. У спорті Олексій досяг значних успіхів, ставши чемпіоном СНД з кікбоксингу. Після закінчення школи він вступив до Чернігівського національного політехнічного університету. Після успішного закінчення у 2014 здобув спеціальність «соціально-правовий захист населення».

22.02.2014 року Олексій побрався з Наталією, пізніше у них народилося двоє дітей: вміла гімнастка Ксенія та козачок Платон. До початку війни Олексій працював у закритій системі особистої охорони. Там займалися охороною людей високих посад та закордонних знаменитостей: засновника WhatsApp Ян Кум.

Відразу після початку війни, 24 лютого, Олексій та Михайло стали на захист рідного міста у лавах ЗСУ. Вслід за синами, 25 лютого, до військкомату прийшов капітан запасу — батько Олексія.

9 березня розпочався бій за село Лукашівка. Через чисельну перевагу ворожих сил село було швидко окуповане, а росіяни розпочали зачистку місцевості. Олексій бачив, як під час бою багато наших захисників загинуло, а що трапилось з його батьком, який також захищав це село, він не знав. Отримавши осколкове поранення і не маючи можливості протидіяти ворогу, Олексій почав відходити з метою зустріти своїх.

По дорозі до сусіднього села він наштовхнувся на ворожу бронетехніку. Скинувши деяке спорядження, окрім автомата, він, щоб утекти від них, перестрибнув паркан будинку та сховався в хащах трави.

Переховуючись від бурятів, він чекав потемніння. Дочекавшись, він поповз в сторону кладовища, щоб вийти до сусілнього села. Там він зустрів бабусю, котра хотіла видати його за свого сина, проте, зваживши усю небезпеку для літньої жінки, Олексій відмовився та продовжив рухатись до будинку знайомого, де сподівався знайти прихисток, та невдовзі помітив, що він в оточенні. Не вагаючись, він рушив на ворога, сподіваючись видати себе за місцевого жителя.

Проте, коли ворог під час спілкування виявив поранення від осколків на його обличчі, то здогадався, що Олексій — військовий. Тоді вони розпочали подальші допити. Так Олексій потрапив до полону.

Для нас, рідних, все виглядало жахливо — довгий час він вважався зниклим безвісти. Пізніше його дружина отримала повідомлення, що Олексій у полоні.

Дорога мук та катувань розпочалась біля фронту, у крематорії, який був облаштований ворожими солдатами. Коли його туди помістили то відразу звязали руки і почали допитувати, а протягом 6 ночей підвішували за гачок.

Витримати та пережити це допоміг один солдат окупантів, який приходив по ночах та приносив їжу.

Через декілька днів його перевезли до Курська. У першому таборі до них приїжджала журналістка Симоньян та соліст групи «Любе», котрі дуже невиховано та грубо розмовляли з нашими хлопцями.

Через кілька днів після обіду Олексія повезли «лікувати» зуби, де для задоволення командування лікарі були вимушені виривати зуби та наносити побої нашим воїнам.

Пізніше його перевели до СІЗО, де побиття та допити стали регулярним явищем. Далі дорога страждань етапувала Олексія до катівнів місто Доньцьке під Разянською областю, де розпочалося справжнє пекло.

Перші декілька днів їх по троє з однієї приймальні переводили до іншої, а далі — у камери. Олексій потрапив у камеру разом з полоненим морпіхом та жителем Донецької області, котрий чекав на «руський мір».

Однією з улюблених тортур садистів над нашими полоненими був придуманий ними «коридор Шевченка» — це коли полонений біжить по коридору, а по боках його лупцюють палицями. Проте це було ще ненайгіршим.

Найгірше розпочалося, коли Олексія перевели до карцеру, де він пробув 130 днів. Сам карцер виглядав жахливо — сира, невелика кімната з броньованими важкими дверима та решіткою. На стіні були прикріплені дошки, які слугували полоненому вночі за ліжко. Поряд був розміщений туалет з умивальником.

Протягом цього часу він отримував мінімальну дозу їжі — 2–3 ложки каші. Доходило до того, що він хотів з’їсти щура.

Його часто били, а фізичне навантаження та відсутність сну взагалі були нормою. За увесь цей час ми не отримували жодних сповіщень від нього, що дуже нас лякало. Проте, на щастя, Олексій зумів передати через начальника в’язниці повідомлення, що він живий та продовжує боротися.

28 грудня відбулася важлива подія: усіх полонених вивели у дворик, далі відібрали групу із 10 чоловік, у тому числі був і наш Олексій, та завелив автобус. 29 грудня цю групу полонених привезли до в’язниці у Курську, де їх вперше за кілька місяців вдосталь нагодували, а 31 грудня відбувся обмін полоненими.

Це був найкращий новорічний подарунок для нас.

Після повернення з катівень російської федерації на рідну землю 31 грудня 2022 р. Олексій разоміз групою інших визволених захисників-героїв був відправлений умісто Нові Санжари, звідки й почався його період лікування та реабілітації. А далі були Полтава, Київ, Львів, також країни Ізраїль, Латвія, Албанія. Вже там він розпочав свою діяльність: адвокацію військовополонених, соціальну підтримку звільнених з полону, а також членів сімей, в яких хтось загинув під час захисту Батьківщини або знаходиться у полоні.

А після повноцінної реабілітації продовжив допомагати армії, видав книгу JingleBellZ.

Після повернення на Олексія чекала ще одна сумна подія — перепоховання останків рідного батька Юрія з могил невідомих під містом Ніжин, де його тіло було впізнане, на кладовищі рідного міста Чернігів. Як потім дізнався Олексій, батько загинув у тому роковому бої за село Лукашівка. Також Юрій зумів вивести з полону 46 людей, за що був нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3 ступення.

Життя та боротьба продовжуються...