Митько Роман, 9 клас, Червонослобідський ліцей Буринської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Коваленко Ольга Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На той час я не розумів, що таке війна. До того дня. Повномасштабне вторгнення ворога в Україну розпочалося 24 лютого 2022 року. Я прокинувся від криків бабусі і, ще не розуміючи, що відбувається, запитав: «Що сталося?». Бабуся, в сльозах, відповіла: «Онучок, це почалася війна», — і пішла говорити з рідними по телефону. Тоді я не надав цьому великого значення. Але все змінилося, коли я почув сирену на вулиці та вибухи недалеко від нас. Бабуся швидко одягла мене і відправила до сусідів.

Побувши там деякий час, я повернувся додому. Вся родина була в паніці. Незабаром почали вимикати світло, оскільки росіяни запускали ракети по електростанціях. Ми заряджали телефони павербанками, а їжу готували на газу. Проте ми не падали духом, бо знали: ми — сильні та незалежні українці.

Через кілька місяців мого тата призвали до лав ЗСУ. Це стало великим стресом для всієї родини, але найбільше це вплинуло на бабусю. Вона щодня молилася і вірила, що він повернеться. І її віра виправдалася — через пів року тато був удома.

Час минав, і навесні ми повернулися до навчання офлайн, а восени знову почали ходити до школи. Однак через постійні повітряні тривоги та підвищену небезпеку ми знову перейшли на дистанційне навчання.

Майже щоночі лунають сирени, в повітрі гудуть шахеди, іноді навіть чутно, як їх збивають наші сили ППО. Це страшно, але водночас відчуваєш спокій, бо ми не самі.

Ми маємо рідних і підтримку українського народу, який став ще сильнішим, як морально, так і психологічно.

Згадуючи початок цієї історії, я розумію, що на той момент не усвідомлював всієї серйозності ситуації. Але під час цих важких часів , я почав більше проводити час з родиною і частіше спілкуватися з однокласниками. Я дізнавався багато нового, чого в моєму віці важко було сприйняти. Проте найболючішим спогадом залишається окупація нашого міста. Російські танки в'їхали на нашу територію, і хоча ми не постраждали напряму, міст був зруйнований, щоб ворог не зміг прорватися. Через це машини почали цілодобово проїжджати нашою дорогою, крім комендантської години. Багато наших котів загинуло під колесами цих машин. Це було боляче, і я дуже сильно плакав.. Спочатку я звинувачував у цьому машини, але згодом зрозумів, що справжні винуватці — російські війська.

Війна змінила мене назавжди. Я почав більше цінувати прості речі: посмішку рідних, мирний ранок без сирен.

Я усвідомив, що кожен наш день — це маленька перемога.

Я вірю, що ми вистоїмо і переможемо. І кожен з нас має зробити свій внесок у цю перемогу, щоб майбутнє України було світлим і мирним.